Розділ 29. Ірбіс. Підводне місто 3

Темною ордою монстри атакували. Євген здійняв сагаріс. Змахнув ним. Дві чортівські голови покотилися темним полем, забарвлюючи його багряними плямами.

Катана була при мені. Багрянцю на чорному ставало більше. А разом із тим падали тіла істот реальних та вигаданих. На якусь мить я забула про ілюзію. Віддалась на поталу бою. Без люті крок за кроком, випад за випадом, стрибок за стрибком.

Навала спадала, істоти розбігалися. Хтось перелякано скрикував. Вітер пройшовся прохолодою по моєму обличчю. І я важко видихнула. Це було ілюзією. Але для чого вона? І для кого?

Обернулась. Істоти тікали. А Євген продовжував кривавий шлях. Сокира в його долонях сяяла. Його рухи були виважені, швидкі та смертоносні.Та моє серце збентежено дріботіло. У чомусь був підступ, та я й досі не розпізнала в чому саме!

— Євгене! Євгене! — я кликала та він не чув.

Продовжував іти. Перед ним не лишилося темних істот. Якийсь старий лісничий розгублено чимчикував випаленою землею. Він єдиний лишався найближче до хлопця та до його зброї.

— Євгене, ні!!! — я бігла швидко, кинувши катану. Повинна була встигнути. Повинна!

Хлопець підходив до старого ближче. Його хода була виваженою. А вираз обличчя сповненим рішучості. Він був певен, що нищить зло. Я все ще кричала, ніби у безодню.

Коли сильна рука здійняла сагаріс, старий зойкнувши заточився та впав на коліна. 

— Я вас всіх винищу! — повторив Євген.

І саме тоді я врізалася в нього та знесла з ніг. Заблокувала руку, що тримала сагарсіс, притисла ліктем передпліччя його лівої руки. З горлянки хлопця вийшов рик, хижий та злий.

— Зупинись, Євгене, послухай, — я жахнулась тому на скільки ніжно пролунав мій голос. Плечі хлопця важко здіймалися.

— Подивись на нього. Він не заслужив цього! Чуєш?

Погляд Євгена ошелешено блукав моїм обличчям. Потім розвернувся у бік зляканого старого.

— Не заслужив, — промимрив Євген, спостерігаючи як старий задкує, навіть не підвівшись. 

Шалений блиск у хлопцевих очах змінився на щире здивування. Він тяжко дихав. Рука зі зброєю розслабилася. Сагаріс випав з Євгенової долоні та зникнув ледь торкнувшись вугільно-чорної трави.

— Я… — Євген судомно ковтнув, — я не хотів…

— А здавалося інакше! — я всміхнулася, дивлячись на його збентежене обличчя.

— Ти спинила мене, якби не ти… я б…

— Ця ілюзія має врешті завершитися, — пробурмотіла я, відпускаючи його руки. — Тоді ти оговтаєшся й перестанеш нести маячню.

Я все ще не підводилася. Обличчям до обличчя, чекала доки зникне бентега в його очах. Зненацька Євген торкнувся рукою мого обличчя. Дотик обпік мені щоку. Він провів мізинцем по вигину верхньої губи. Я здригнулась, але не відводила обличчя, застигла, спіймана зненацька, роздратована тим, що цей дотик пробудив у мені.