Розділ 29. Ірбіс. Підводне місто 2

Я обережно торкнулась його плеча. Хлопець обернувся й зустрівся зі мною поглядом. Мотнула головою, даючи зрозуміти, що його гнів знайде й краще застосування.

— Тільки людина здатна дістати ключа. Істота, що ступатиме крізь ущелину, розсиплеться на попіл! — Тобіас занурився у воду.

Я відірвала погляд від водяника. Здивувалась, помітивши, що ще й досі тримала Євгена за плече. Швидко прибрала руку й поспішила до ущелини. 

— Як завжди хочеш бути першою? — забубонів Євген. — Годі вже доводити свою сміливість, ми й так всі знаємо, яка ти хоробра.

Мені вистачило розсудливості лишити цю репліку без уваги. Я спинилась біля входу до ущелини. Вийняла катану.

— А ти точно не розсиплешся на попіл? — поцікавився Євген. — Ти ж ну, якби це сказати…

— Я — людина, телепню, — усередині мене ніби здіймалась вулканічна лава, розсудливість почала розсипатися на друзки.

— Ну ти ж погодишся, що не є звичайною дівчиною?

— А йди вже ти до біса! — я ступила в ущелину, позаду себе почула тихий сміх хлопця.

Євген ішов поряд. Босими ногами ступала на пологе каміння. Нічого не сталося, та це лякало найбільше. Ущелина слугувала таким входом, за яким розмістилась невелика, оточена кам’яними стінами заводь.

Камінь під нашими ногами обірвався. Кільце з води оточило кам’яний виступ, на якому лежала скринька.

— Ключ має бути там, — Євген зненацька зробив саме те, що воліла б зробити я, він ступив у воду першим. 

— Стій, — я кинулася за ним. Устигла наздогнати та схопити за руку.

Над водою зненацька здійнялась пара. Вона оповила хлопця. Раптово його тіло натужно вигнулось, ніби ним пробігла хвиля електричного струму.

— Що за?! — я скрикнула. Та дрібними голочками розряд пройшов крізь мою руку. 

Тоді перед очима закружляла водяна пара. А разом із нею закрутилась і печера. Усе в мить зникло, потьмяніло, а потім…

Потім я побачила Євгена. Він стояв посеред поля, темного, випаленого. З усіх боків до нього сунули різні створіння. Ті, що існували, і ті, що вимерли, людиноподібні й зовсім не схожі на людей. 

Він вийняв зброю, натис на гачок. Та пострілу не було. Небо над нами потемнішало.

— Це ілюзія, — промовила я. Він обернувся на мій голос, ніби щойно усвідомив, що я поряд.

Темні створіння наближалися. В очах Євгена зажевріло моторошне полум’я. Суміш оскаженілого страху й ненависті.

— Я їх винищу. Я всіх їх винищу. Мені потрібна тільки зброя! — заричав хлопець. 

І зброя з’явилась. Нізвідки. Перед Євгеном з’явився сагаріс. Хлопець присів та торкнувся руків’я. Сагаріс засвітився яскравим світлом. 

— О Боже, — видихнула я.