Розділ 29. Ірбіс. Підводне місто 1

Ми оминули кам’яний мур, що виростав із самої глибини річкового дна. Хай там як, та це не могло не чарувати. У книжці батька я читала про підводну цивілізацію, яку вибудували водяники разом з іншими мешканцями підводного світу. Вони зробили те, що не вдавалося людям тисячоліттями: зуміли жити в злагоді та мирі, облаштовуючи міста в різних локаціях на дні річок, морів та океанів. 

Аби не привертати увагу наземних мешканців, водяники майже повністю відмовились від контактів із зовнішнім світом. Взаємодіяли з іншими видами тільки у разі необхідності, особливо далеко тримались вони від усього людського. І чи можна було їм це поставити на карб?

Потрапили у місто, оминувши високу башту. Один із вартових проводжав нас пильним поглядом, від якого мені сперло подих. Не треба було Ніїного дару, щоб зрозуміти, що нам тут не раді. 

Щука пірнула глибше, потягнувши мене за собою. Коли ми були в метрі від річкового дна, вона спинилася. Тобіас підійшов ближче, узяв мене за руку та повів завулками міста, оминаючи людяні місця, оскільки не всі мешканці, були раді нас бачити, достоту як охоронець на варті.

Водяник провів мене до круглого отвору в цегляній будівлі. Я обернулась, аби впевнитися, що Євген не відставав. Довелося відпустити руку водяника та пірнути в затемнений простір. 

Певний час ми пливли вузьким тунелем. Та невдовзі він закінчився, змінившись на кам’яну печеру, що йшла похило донизу. А потім різко здіймалася вгору.

М’яке джерело світла надходило зверху. Тобіас швидко вистрибнув з води. Він стояв у серці печери, де утворився острівець з каменю  та повітря. Водяник схилився, аби допомогти мені вибратися. Одразу за мною випірнув Євген. 

Слизомаска почала обпікати мені ніздрі. Тобіас обережно відокремив її від мого обличчя. Полегшено, я вдихнула прохолодне повітря. Краєм ока помітила, як Євген відліпив свою маску та гучно вдихнув

Я озирнулась довкола. Факели, розвішані на скелястих стінах, палали м’яким теплим світлом та робили печеру майже затишною. 

— Терморегуляції від слизомаски вистачить на деякий час, — заговорив Тобіас. — Однак вам варто поквапитися. Я чекатиму тут. Як тільки повернетесь, віддам вам маски. І проведу назовні.

— Добре, — кивнула я.

— А що нам, власне кажучи, потрібно зробити? — Євген підійшов ближче та став між мною та Тобіасом.

— Ключ там! — водяник вказав пальцем в ущелину, якої я одразу й не помітила. — Якщо зможете його забрати, він ваш. 

— А якщо не зможемо? 

— Тоді я вас тут так і не дочекаюся, — Тобіас хижо посміхнувся.

— Тобто ти сидітимеш тут, у затишку кам'яних стін, поки ми ризикуватимемо життям? — вилиці на обличчі Євгена загрозливо заграли.