Розділ 28. Нія. Сфера захисту 5

Максим падав додолу. Не встигли його ноги торкнутись землі, як один з волохатих чортів у стрибку накинувся на його ліве крило. Хлопець судомно скрикнув. І опинився у самому осередку ворожих істот.

Він відбивався. Вистрибував, однак поранення не дозволяло злетіти достатньо високо. Гострі пазурі та ікла сягали його тіла, наносили рани, з яких починала струменіти кров. 

Крила трощилися під навалою ворожих ударів. Йому не вистачало сил на нове захисне закляття. 

Була ще мітка, можливість викликати Дена. Поспіхом торкнулась її, однак скільки я не промовляла ім’я архангела, нічого не відбувалося. Сфера захисту, була закрита від дії будь-яких чарів, навіть моїх власних. 

 Максим задкував. Він підійшов упритул до захисної сфери. Істоти уповільнились, оточуючи нас. 

— Не поспішаймо, любі мої, — солодко мовив Серн, — вони вже в нашій владі.

— Захисної сфери вистачить ще на певний час, — заговорив Максим швидко. Він розвернувся до мене. Його світлі очі сяяли світлом, що чарувало й лякало водночас.

Я припала рукою до того місця де його долоня торкалася сфери.

— Ще протримається? Скільки… скільки сил ти на неї витратив?

Максим не відповідав. Та цього й не потрібно було. Його чоло рясніло краплинками поту. Отрута в купі з новими пораненнями діяла на повну силу. Пошматовані крила та рвані рани по всьому тілу кровили, одяг було нещадно розірвано в безлічі місць. Найстрашнішою видавалася рана на животі, отримана від довгих пазурів, мабуть, одного з чортів. 

Мені защемило десь у грудях. Дихання збивалося. Максим поволі опустився на землю. І я присіла вслід за ним, не відриваючи долоню від його руки. Моїми щоками стікали сльози. Я відчувала на собі погляди цілої зграї істот та людини, що, мабуть, була ще гіршою за них. Однак то не мало значення.

Максим притулив чоло до сяйнистої оболонки власного закляття. Мені хотілося крикнути, щоб він його зняв, випустив мене. Але навіть якби, йому стало сил це зробити, він би мене не послухав. 

Невідривно я дивилась в його очі, вони були на диво спокійні, наче весь свій важкий життєвий шлях, він ішов, аби спинитися саме на цьому. Його волосся, темне як ніч, тонкий ніс з ледь помітною горбинкою, тверда лінія губ та підборіддя — це обличчя, хоч і понівечене синцями та подряпинами, було єдиним, що втримувало мене від божевілля.

— Усе, що тут станеться, Ніє, — прошепотів Максим, —  щоб тут не сталося, знай, що це не твоя провина, чуєш? Це мій вибір!

Я хотіла щось відповісти, але слова застрягли десь у горлі, невимовним болем.

— Ти ж знаєш, це моя робота, — лагідно додав він. — Коли сфера почне зникати, прикличеш Дена. А тоді атакуєш. Спопелиш їх, чуєш?

Я кивнула. Сльози вже не просто стікали. Вони неслись нестримним потоком. І ком у горлі прорвався судомним схлипом.