Розділ 28. Нія. Сфера захисту 3

Заплющила очі. Видихнула. З полону туману вирвався новий силует. Глуханя вп’ялась у мене своїми безжальними очима. Вона була не сама. Бо навкруг почулося тихе гарчання, що поволі зростало. 

Песиголовці! 

Вихор, заплутаний у сіть чарівною рослиною загарчав, відповідаючи на їхній рев.

 — Час для ігор завершився! — гуркотом пронісся голос глухані. 

Її зшитий рот при цьому не ворухнувся. 

— Так! Час для ігор скінчився! — Максим ступив уперед.

Направив руку в мій бік. Кинув швидкий погляд. Щось у його блакитних, як сонячне небо, очах, змусило мене здригнутись. Вибачення, жаль? Я не встигла зчитати його емоції.

— Sphaera angelica tutelae! — промовив він.

— Ні! — я кинулася вперед. Однак шлях мені перегородила сфера захисту, що розросталась срібним світлом та оточувала мене з усіх боків.

— Ні, — мовила я тихіше, — Максиме, ти не можеш так зі мною вчинити.

— Я — твій янгол-охоронець. Попри все, — відказав він.

Відвернувши від мене погляд, Максим розправив плечі. Різким рухом він розкрив їх, розкрив свої крила. Попри туман, що знову почав огортати все навкруги, вони ніби сяяли, наче на них стікало сонячне проміння. 

Та сонця не було видно крізь затягнуте хмарами небо. І не було видно надії. Соколині крила, метри три завширшки, не могли його вберегти. Песиголовці виступали обережно, вороже ричання зникло.

А я опинилась в полоні захисної сфери.. 

Убезпечив, полонивши…

Глуханя забрала всі звуки, поглинула їх у себе, сподіваючись, що тим завадить Максимові промовляти заклинання. Та він міг чаклувати й беззвучно, хоч це вимагало більшої концентрації. 

З Максимових долонь полетіли червоні іскри. Кілька песиголовців відлетіло. Я не чула як падали їхні тіла. Тільки бачила як нові озвірілі пащеки, вирячивши очі, кидались на Максима. 

З-під його рук вилітали закляття. Іскрили різними кольорами. Чорні, я знала, то смертельні, червоні — відкидали ворогів страшними хвилями. Та песиголовців було забагато. 

Я кричала беззвучно. Лють, що відчувала, зажевріла всередині мене таким сильним вогнем, що здавалося сам лише мій погляд міг пропалювати навскрізь. Серн стояв поодаль. Та навіть крізь туман, я бачила його вдоволену посмішку. І у мені заворушилось щось страшне й люте.