Розділ 24. Ірбіс. Зілля 3

Нарешті синя автівка виринула з-за обрію. Рагнір сунув мені скляночку з жовто-болотною сумішшю, що на вигляд скидалась на блювотиння.

— Віддасте водію, — мовив лісничий.

Синій старенький Мерседес Спринтер зупинився. Водій поспіхом вискочив з машини та відкрив пасажирські дверцята. Рагнір відступив на кілька кроків, скрививши ніс, ніби йому підсунули прострочений шматочок горгонзоли.

— Довезеш, куди вони попросять, — мовив він.

У відповідь водій ствердно кивнув, вийняв кілька коробок, що поклав їх на землю неподалік лісничого. Цілитель притьмом підхопив пакунки та сховався в обійми свого рідного лісу.

— Один з вас поїде у вантажному відділенні разом із коробками, — сухо пробасив чоловік.

— І це буду я, — урочисто мовив Кіль. Та поплентався до задніх дверцят. 

Коли всі розмістилися, я опинилася між водієм та Євгеном.

— Якщо буде перевірка, ховайся! — проінструктував водій Кіля. 

— За це можете не хвилюватися, — безтурботно відповів Кіль.

І справді, що-що, а ховатися мокравини вміють добре. 

Вказавши водію напрямок дороги, я вийняла скляночку. Він глянув на неї косо.

— Приховай, коли доїдемо, віддаси, — буркнув він.

— Що це? — голова Кіля випірнула з-за наших сидінь.

— Ліки. Для сина. Без них він мучиться. Лікарі допомогти не можуть. А от Рагнір згодився. Повного одужання його зілля не дарує, але принаймні робить залишок життя бідолашної дитини стерпним.

На хвилину застигла тиша, яку перебивало тільки ревіння двигуна. Чоловік похмуро звівши брови, слідкував за дорогою. 

— То ви знаєте, хто він є насправді? — озвався знову Кіль.

— Желейко, може б ти їхав мовчки?

— Знаю! Він інакший, той що? — водій дмухнув на свої густі вуса. — Він допомагає моєму синові. Я йому віддячую, привозячи різні товари, що можуть знадобитися навіть у лісі.

Я відчула, як напружився Євген на сусідньому сидінні. Хотілося багато чого обговорити, але водію зовсім не потрібно було все це чути. Тож тиша заполонила авто. 

Хлопець поряд зі мною похилився. Його голова торкнулась мого плеча.

— Якого дідька? — прошипіла я.

Та він мене не чув. Бо вже тихенько дрімав. Мої повіки також важчали й поступово, я поринула у сон, крізь який долинав шум дороги, ніби колискова матері, чий образ майже зник з моєї пам’яті назавжди. І тільки ім’я, що згадала Іріана повертало мене в дитинство, коли тато щодня згадував її, розгладжуючи прим’яте фото.