Розділ 24. Ірбіс. Зілля 2

Кіль почав перевіряти вміст свого наплічника, навіть не питаючи причини мого поспіху. Рагнір дав нам із собою закорковану бляшанку з Євгеновими ліками та маленьку пляшку з блакитним зіллям.

— Що воно таке?

— Цілюще зілля. Для відкритих ран.

Я кивнула кинувши його до кишені пальто.

Іріана зняла з голови свій вінок та відломила від нього маленьку гілочку калини.

— Візьми це з собою, — поспіхом мовила вона, — у мить найбільшої небезпеки, вийми та промов своє ім’я, своє справжнє ім'я. І станеться диво! Ти почуєш духів лісу!

Ледь стримуючи скептичну посмішку, я взяла дарунок Іріани.

— Рагнір проведе вас до найближчої дороги. Далі вам доведеться орієнтуватися самотужки. Наш народ уникає місцин, сповнених людськими винаходами.

Чоловік додав до Кілєвого наплічнику деякі запаси їжі. І пішов крізь отвір, що утворився в кутку кімнати.

— Чим менше очей вас побачать, тим краще, — мовила Іріана проводжаючи нас сумним поглядом золотисто-зелених очей.

Коли ми наблизились до місцевості біля населених пунктів, зв'язок повернувся. І мій телефон, що стояв на зарядці від Кілевого пауербанку нестримно завібрував від повідомлень.

Я вийняла девайси з кишені свого плаща. У ту ж мить надійшло повідомлення від Нії. 

— Ми втратили тут забагато часу, — розсердилась я, та жбурнула ногою торішнє листя.

Рагнір зненацька спинився. Він вийняв з внутрішньої кишені пробірку. Відкоркував її та швидко випив зілля.

Ми всі також спинилися, спостерігаючи за метаморфозою, що зненацька відбулась із чоловіком. Його сиве волосся лишалось незмінним, а от шкіра з блідо-коричневої, розмежованої темно-зеленими смужками, ставала все більш схожою на людську, з ледь помітним оливковим відтінком. Очі лишили свій колір, лише змінилася форма зіниць, роблячи їх менш хижими, та більш людськими.

— Великий шлях близько, — мовив він так, ніби сплюнув огидливе пійло з язика.

— Це саме те, що нам потрібно зараз, — аби не розкривати новини, що скинула Нія в повідомленні, я лиш красномовно поглянула на хлопців.

Рагнір вивів нас на велику трасу та поглянув на сонце.

— Скоро тут їхатиме синій металевий звір.

— Сподіваюся, — Євген намагався триматися жваво, однак його тіло час від часу мимоволі здригалося від холоду.

Минав час, а металевого звіра не було видно. Принаймні синього. Рагнір холодно споглядав як одна за одною автівки пролітали повз нас.

— Несуть смерть своїм подихом, — прошепотів він.

— Не правда, вони ще й життя рятують!

— Тільки не нам! Не нашому лісові!