Розділ 24. Ірбіс. Зілля 1

Ми з Євгеном та Кілєм сиділи за столом, що утворювався хитросплетінням з галузок. Я відчувала, що цей стіл, як і все в поселенні лісничих дихало життям.

— Якщо вони прийдуть, я зроблю усе, щоб допомогти архангеліату, — прошепотіла Іріана, крадькома озираючись.

У кімнаті окрім нас був ще Рагнір. І все ж берегиня поводила себе схвильовано, наче не довіряла власній тіні.

— Не якщо, а коли вони прийдуть, — вставила я різкіше, аніж планувала.

Кіль кивнув.

— Мокравини не стоятимуть осторонь цього, ми будемо битися! — мовив він із непідробною гордістю.

— Наш старійшина приймає рішення, які вважає кращими для свого народу. Однак добровольців він не спинятиме.

— Так само як і не спинив Фейнріха, — мій паскудний настрій проривався отруйними нотками в голосі, а я й не збиралась його приховувати.

Євген утомлено схилився, спираючись на власну руку. Він не брав участі в дискусії. Випробування підземною пасткою мало на нього більше впливу, адже моє відновлення відбувалося швидше, як частина надприродної сили, що стала проявлятися в мені з підліткового віку.

— Єво, мені дуже шкода, — очі Іріани затягнула волога поволока.

Мимоволі я сіпнулась. Її долоня торкнулась моєї руки. Євген поряд зі мною вирівнявся. І тільки Кіль лишався незворушним.

— Я знала Ісао та Марію. І навіть бачила тебе маленькою, Єво Лін. 

Щось слизьке у мені ворухнулось, гидке відчуття страху. Побачивши мої округлені від жаху очі, Іріана додала:

— Можеш не хвилюватися, твоя таємниця лишиться зі мною!

— Не те щоб це було таємницею, — почала я обережно, — просто мені більше імпонує ім’я Ірбіс.

Іріана кивнула та в її очах загорівся ледь помітний вогник.

— Вони загинули не дарма.

Я кивнула, намагаючись проковтнути клубок, що звідкілясь узявся в горлі. Безліч думок водночас юрмились у моїй голові.

— Отже, Єва, — почула я бурмотіння Євгена ліворуч від себе.

— Ми вирушаємо негайно! — зіскочила зі стільця, утомившись від цього місця.

— Хлопець ще не вичухався, — вставив Рагнір.

— Очухається дорогою, — відрізала я.

— Твоя турботливість не має меж! — зітхнув Євген.

— Поспіх зайвий, — сказав лісничий, — скоро великим шляхом їхатиме друг. Він допоможе вам дістатися, куди треба.