Розділ 22. Максим. Небесна фортеця 2

Її монолог обірвався з’явою Дена.

— Коли він зможе являтися? — спитав він в Алеани, не відвертаючи очей від мене.

— Коли знайдемо протиотруту, а до тих пір йому не можна лишати Небесну Фортецю.

— У нас немає стільки часу, — сухо відказав Ден.

— Я — цілитель, не можу і не хочу відправляти янголів на смерть! — Алеана знизала нас пронизливим поглядом світлих очей. 

— То які ще варіанти в нас є? — Ден долоні притиск до чола. — Що може пришвидшити одужання?

— Він міг би стати архангелом, наприклад, — невдоволено забубоніла Алеана. — Під час переродження квантові частинки, з яких складається його тіло, переформуються та оновляться. Тоді вірус не зможе вижити та полишить його тіло.

Дівчина змахнула пальцями та у її руці з’явилася тека, яку вона розгорнула та провела кінчиками пальців по сторінках.

— Але ж це неможливо, — пробурмотів я.

— Можливо, та річ у тім, що для такого переродження потрібні тисячі земних років.

— А легіонерство? Зможе його зцілити перехід у легіонери?

Алеана насупила ніс та притьмом закрила теку.

— Теоретично… Та навіть таке підвищення годі спрогнозувати… Просто дайте моєму відділу час, добре?

Не дочекавшись відповіді, Алеана полишила кімнату, розтанувши у повітрі.

— Що нового? — я слідкував поглядом за архангелом, що крокував з боку в бік.

— Усі цілі, Слава Богу. Ірбіс з Євгеном знов у строю.

— А я ще ні, — хриплий смішок з придихом вийшов з моїх легень. — Як… як Нія? 

— Тримається.

— Дене, ми маємо розказати їй. 

— Так, коли прийде час.

— Вона має право знати правду про все! — я знову спробував підвестись та знову зазнав у цьому поразки. — Пообіцяй, що розкажеш їй!

— Я обіцяю, — тихо мовив Ден, — коли прийде час!
— У нас немає часу, ти сам це сказав! Треба їй розказати, поки не стало запізно!

Ден зненацька здригнувся. Золотисте сяйво почало огортати його з ніг до голови. 

— Вона мене прикликає, — констатував архангел та зник, лишивши мене на одинці з бетонною ношею власної безпомічності.

— Вона повинна дізнатись правду, поки ще не пізно, — прошепотів я гнітючій тиші, що скувала простір навколо. Повіки важчали. Я й забув як це — втрачати свідомість. І от знову…