Розділ 20. Ірбіс. Друзі чи вороги 2

Усередині нас зустрів насуплений лісничий. Обабіч стіни розмістилось ліжко, на котрому лежав Максим. Якби я не знала, що він — безсмертний янгол, то подумала б, що хлопцеві лишились лічені години.

Кіля із його лежанкою Іріана опустила неподалік.

— Чи не забагато поранених для одного дня? — пробурмотів лісничий, звівши брова.

— Це тільки початок, Рагніре, тільки початок!

Лісничий почав оглядати Кіля, вийняв якийсь напівпрозорий розчин з кишені свого одягу та крапнув на руку хлопцеві.

— Мокравина, — констатував він, — швидка регенерація, самовідновлення клітин.

— То з ним все буде добре? — поцікавилася Нія, схлипуючи.

— Так, потрібен тільки час, — лісничий промокнув вату у якийсь розчин та витер кров, що лишила на обличчі Кіля сухий багряний корок.

— А Максим? — Нія підійшла до хлопця. Його очі були ледь притулені. Очні яблука бігали з боку в бік, наче хлопцеві снився дурний сон.

— Мої зілля зупиняють дію токсину, але…

— Але що?

— Характер його отруєння нетривіальний. Подальший перебіг хвороби важко передбачити, — Рагнір утомлено опустився на один зі стільців.

Ми з Євгеном ледь трималися на ногах, тож хутко віднайшли де осісти.

— Ці двоє також потребують твого догляду! — сухо відказала Іріана.

— Нічого ми не потребуємо, — буркнула я, зустрівшись поглядом із холодними очима лісничого, — хіба що горнятко теплого чаю.

— Ага, та бутерброду з ковбасою, — додав Євген.

Куточки Рагнірових губ стрімко попрямували донизу.

— Я — знахар, не кухарка, — відрізав він, подарувавши Іріані крижаний погляд. Та все ж підвівся та почав приготування темної рідини невідомого походження.

— Їм також потрібні ліжка, — рявкнув він. Іріана швидко сформувала їх для нас.

— Та не потрібні нам ніякі ліжка, — я сьорбнула сіруватий напій, що приготував старий. 

Попри різкий запах, варево видалося не таким вже й жахливим. Майже миттєво воно огорнуло теплом усе тіло, включно з онімілими кінцівками.

— А може й потрібні, — прошепотів Євген та непевною ходою наблизився до найближчого з лежаків.

— Що це ти дав нам? — засичала я, здіймаючись. Ледь пересуваючи ноги, крокувала до Рагніра.

Мік кинувся мені на допомогу, однак не розуміючи моїх справжніх намірів, допоміг дістатись вільного ліжка. Я хотіла заперечити, та язик не слухався. Повіки злипалися, а тіло важчало, поки я остаточно не опустилася на брунатне листя, що слугувало за подушку.