Розділ 20. Ірбіс. Друзі чи вороги 1

Коли зверху почулися голоси, я була майже впевнена, що то розіграш моєї уяви. Тіло задубіло від холоду. Повільно випросталась. Євген поряд зробив те саме.

Наша кровля-пастка заворушилася, неначе жива. Я зволожила потріскані від холоду губи. Відчула присмак крові.

— Друзі чи вороги? — прошепотіла я.

— Хіба є різниця? — відповів Євген. 

І справді. Краще загинути у бою з ворогом, ніж повільно конати від спраги. 

Зненацька чиїсь ноги протислись крізь плетіння галузок. Чоловік, що виринув зверху, опускався додолу із диким вереском.

Коли тіло опинилось на землі перед нами, я хрипло скрикнула. Квадратні окуляри з’їхали набік, тріщина павутинням розрослась на склі. Кіль лежав непритомно. Цівка крові стікала від його носа підборіддям.

— Чому ти не трансформувався, розтяпа? — присіла коло нього навколішки. 

Євген надприродно спокійно перевірив пульс на шиї Кіля.

— Живий, — констатував він.

Голоси зверху не вщухали. Червоним колом щось прорізало отвір у рослинних ґратах. Я вийняла катану, готуючись до будь-якої істоти, що могла б з’явитися згори.

Та до нас виринуло обличчя Нії та Міка. Галузки знову заворушились, але цього разу утворили своєрідні сходи. Ліснича у білому вбрані зустріла нас на виході з пастки.

— Ірбіс, вибач, будь ласка! — кинувся до мене Мік, розкривши руки для обіймів. 

Я дозволила себе пригорнути.

— Це ще хто? — Євген привітно махнув Нії, поглядом невідривно слідкуючи за рудоволосим хлопцем.

— Це Мік. Він домовлявся про зустріч із Фейнріхом!

— Ах, ось кому ми завдячуємо тим, що застрягли у цій дірі!

— Я ж прийшов вас рятувати! Ірбіс, ти маєш мені повірити!

— Я вірю, — відказала я, уникаючи дивитись Євгенові в очі.

Мік жодного разу не підводив мене. Не було причин сумніватись у ньому цього разу.

Нія витирала сльози обома руками, коли ліснича вмостила непритомного Кіля на носилки з галузок та сухого листя. 

— А де Максим? — тільки тепер я усвідомила, що воїна поряд не було.

— Його важко поранено, — прошепотіла Нія крізь схлипування.

— Він оговтається, адже він… — однак розпач у її очах змусив мене стулити пельку та усі питання лишити на потім.

Мовчазні та безсилі, хто від розпачу, хто від хвилювання, ми відправились за лісничою. Нія йшла понуро схиливши плечі.

Мік єдиний, хто мав більш-менш хороший настрій, розповів нам про те, як опинився в лісі, як його вирубив Максим та як Іріана допомогла нас знайти.

Євген тримався близько аби чути всю розмову, однак не промовив ані слова. Невдовзі ми опинилися біля дому, стіни якого формувалися з хитросплетених рослини.