Розділ 19. Нія. Чарівний вінок 3

У моєму тілі відчувалась лють. Страшна та щира. Від неї зуби починали цокотіти. Мені знадобилось кілька довгих секунд, аби зрозуміти, що ця лють не моя. Мимоволі я її відчула, зчитавши чиїсь емоції.

Вдих-видих… Я оглядала своїх супутників по черзі, шукаючи джерело свідомої злості. Однак жоден з них не відчував нічого подібно. Поруч був хтось ще!

— Це пастка! — крикнула я. 

Та було запізно. Галявина, якою так упевнено крокували Іріана з хлопцями, зненацька ожила. Солом’яно-жовті чагарники випустили свої довгі галузки, аби вчепитись у їхні ноги, та потягнути додолу.

Трава під ногами Кіля розсунулась. Я встигла помітити тільки його здивований погляд, кинутий мені через плече, перед тим, як він зник під землею.

— Ні!!!! — мій власний крик заглушив усе навкруги. Тільки не Кіль!

Я ступила на самий край галявини, аби розгледіти, як його витягти, однак побачила тільки хаос зі стебел та галуззя, що вирував, засмоктуючи тепер вже Міка та Іріану.

Відправила енергетичну кулю. Невелику, аби не поранити Кіля, якщо той ховався десь під божевільною ковдрою рослин. Однак атака тільки відбилась, не завдавши шкоди рослинам та ледь не зачепивши руду чуприну Міка.

— Гей! — невдоволено буркнув хлопець, ледь тримаючись за нерухомий клаптик землі, що дивом опинився в нього під рукою.

— Це вже занадто! — Іріана спритним рухом здійняла свій вінок. 

Ягідки калини на ньому заграли рубіновим кольором. Вінок закружляв несамовито, торкаючись здичавілої рослинності. Він розривав собі шлях, рвучи галуззя. Жива пастка заворушилась, забилась в агонії під натиском чарівного впливу та бездиханно завмерла.

— Фейнріху, ти вже не сховаєшся в затінку лісу! — гукнула берегиня. Її вінок продовжував несамовито крутитися. Мов би живий, він здійнявся вгору, готовий до нападу. 

З-за дерев неподалік вийшла постать. Потім ще одна, і ще. 

— Ви не маєте права нападати! — зловіще мовила Іріана.

— На тебе — не маємо, — наперед вийшов один з лісничих. — Але вони, — вказав пальцем на мене, — для нас чужі!

— Тепер — це справа ради! — ліснича все ще не спиняла несамовите кружляння чарівного вінка.

— І рада може прийняти рішення, яке їм не сподобається!

— Але доти, Фейнріху, вони є нашими гостями, а не в’язнями!

Вилиці на обличчі лісничого заворушились. Однак слова Іріани справили на нього належне враження. Фейнріх відступив, зникнувши поміж дерев.