Розділ 19. Нія. Чарівний вінок 2

— Все одно, я йому не довіряю, невідомо чи правда, що він не знав про справжні мотиви Фейнріха. 

— Але ж він її шукає. Хоче врятувати! — Кіль обернувся, кидаючи на Міка зляканий погляд.

Я зітхнула протяжно. Кіль прожив стільки років, а його наївність перевищувала, здавалося, й дитячу. 

— Можливо, він прийшов не рятувати Ірбіс, а перевірити, чи вона справді у пастці, — йти між заростями ставало все важче. — Або ще гірше. 

— Вбити її?! — зойкнув Кіль. Голосно! Занадто голосно!

— Щщщщ! — зашипіла я на нього та відпустила руку, бо йти вдвох стало практично не можливо.

Кіль опинився попереду мене. Чула як позаду Мік ступав важкими кроками. Озирнулась, аби перевірити, чи взяв він із собою зброю. Арбалет був вмощений за його спиною. 

Акумулювавши енергію для бою, я дивилась на потилицю Кіля. І міркувала чи зумію вберегти бодай його. У цю мить прийшло усвідомлення того, на скільки мені не вистачало Максима поряд. Його холодного розуму та впевненості у прийнятті рішень. Ми з Кілем крокували у безвість, довірившись двом незнайомцям. 

Довелось докласти зусиль, аби сповільнити биття свого серця, оскільки воно готове було вистрибнути з грудей.

Іріана, ніби пливла, таким легким був її шлях крізь багаторічні дерева лісу. Вона тримала поперед себе вінок, що тепер випромінював сріблясте світло. 

— Що це за магія? — пошепки прошепотів Кіль.

Ліснича уважно спостерігала за зміною насиченості світла.

— Майже забута. Магія самої природи та духів лісу. Саме з неї ми плекаємо сили, саме тому лісничих тягне глибше й глибше в ліс.

Коли мерехтіння збільшувалось, Іріана кивала нам головою, безмовно запрошуючи йти за нею. Відчувалось, ніби ми крокували цілу вічність, та насправді не минуло й години, коли зненацька віночок засвітився так яскраво, що стало боляче на нього дивитися. 

Тоді ліснича спинилася.

— Ми на місці, — мовила вона.

Вінок перестав сяяти та знову прикрасив волосся господині.

Я шукала бодай якісь ознаки того, де могло бути сховано Ірбіс та Євгена. Ліс у цій частині порідшав, поступово змінившись зеленою галявиною.

— Де вони можуть бути? — прошепотіла я. — Не бачу жодного сліду.

— Ідіть за мною! — Іріана покинула обійми гілля та ступила на відкриту галявину. 

Мік звів свій арбалет та покрокував за нею, оминаючи мене. Кіль також ступив уперед. І тільки я стояла непорушно, ніби закам’яніла. Спершу навіть не усвідомлювала в чому причина заціпеніння.