Розділ 19. Нія. Чарівний вінок 1

— Стій, — Іріана підняла руку, випроставши її поперед себе, — явлення архангела нас скомпрометує.  

— Але Максим може загинути!

— Я лишу його під наглядом лісничого, якому можна довіряти, — хутко Іріана вийняла ще один папірець та написала чергового листа. Знову простягнула руку надвір та віддала іншій пташці.

— Терміново, Рагніру! — цього разу жінка не шепотіла. — Якщо буде зволікати дозволяю пошукати мурах в його чуприні!

Я підійшла до Максима. Та поклала руку йому на плече.

— Йому треба бодай лягти! — я досі не розуміла, як політичні павутиння сил світла та темряви можуть бути важливішими за його життя. 

Іріана почала чаклувати. Недалеко від каміна сформувалось ліжко з гілля. 

— Максиме? — прошепотіла я, гнів почав збиратись на кінчиках пальців. Одного його погляду було б достатньо, щоб я викликала Дена попри засторогу берегині.

— Ідіть! Ви знайдете їх! А потім ми розберемося із цим! — мовив він, вказавши рукою на поранення.

Кіль допоміг Максимові дістатися нововлаштованого ліжка. У цю мить двері, сплетені з галузок ожили. Крізь новоутворений отвір увійшов чоловік. 

Його зеленисте обличчя вкривала сіра борода, пасма сивого волосся нависали на самі очі, що здичавіло виблискували. Він жалив нас своїм похмурим поглядом, поки не побачив закривавлену рану Максима.

Лісничий почалапав до ліжка. Схилився над хлопцем, нерозбірливий шепіт лишав його вуста, утворюючи монотонне бубоніння. 

— Тепер ми можемо йти, — сказала Іріана, дивлячись мені прямо в очі.   

— Рагніре, — я хотіла почути бодай слово підтримки, щоб лишати Максима не було так нестерпно боляче. Та чоловік не обертався, неначе весь світ зник, і лишився тільки хворий хлопець на канапі з листя та галузок.

Обережно смикнула рукав його грубого плаща, покликавши вдруге. Він здригнувся, впився в мене холодними сірими очима. 

— Ви знаєте що з ним? — зламаним голосом спитала я.

— Ні, — відказав він сухо, — але я дізнаюся.

Від доторку Іріани до галузок, стіна заворушилася та відкрила вихід до лісу. Я кинула останній погляд на Максима. 

Кіль узяв мене за руку. Я вчепилась у неї, як у рятівне коло. Удвох ми крокували за Іріаною. Позаду йшов Мік. Трясця!  Через це жахіття з Максимом я зовсім забула, що з нами була людина, яка спричинила зникнення Ірбіс.

— Кілю, — прошепотіла я ледь чутно, — будь обачним із новеньким. 

— Оу, з руденьким? Та я чув про нього від Ірбіс!