Розділ 18. Нія. Лісове поселення 3

Світло до помешкання потрапляло крізь отвори-віконця. Іріана вмостилась на стільці за дерев’яним столом. Я завважила каламар із пером, що розміщався на ньому. Для кожного з нас знайшлося місце за столом. Болісно спостерігала за тим, як Максим скривився, сідаючи на свій стілець.

— Ваш друг пояснив мені, навіщо ви тут, — почала розмову жінка. — Однак для того, щоб розібратися в ситуації, нам потрібно вислухати всіх учасників.

Максим провів рукою. Блакитне сяйво огорнуло Міка. Він глибоко вдихнув та почав прокидатися. Невдовзі хлопець сидів та споглядав нас, вибучивши очі.

— Якого дідька? — пробурмотів він, підводячись.

— Що ти тут робиш? — крижаним голосом промовила Іріана.

— Шукаю, подругу, — Мік дивився на жінку зачарованим поглядом, — Фейнріх мав зустріти її та привести до ватажка племені. 

— Нащо?

— Ірбіс не балакуча, — знизав плечима Мік. — Я й не розпитував. Однак мав приблизне уявлення, де шукати ваше поселення.

Іріана тяжко зітхнула. Я просканувала її емоції. Гнів та розпач. Усе більше й більше мені не подобалось це поселення та лісничі, що нас оточували.

— Що з Ірбіс? — я підвелась, дивлячись Іріані прямо в очі.

Кіль здійняв руку, сподіваючись зупинити мене. Однак це було б марною витратою часу.

— Ведіть нас до цього лісничого!

— Не все так просто, — відказала берегиня, зблиснувши своїми котячими очима.

— Фейнріх обіцяв привести Ірбіс на перемовини! Але порушив дане слово! Пішов на підступ. Тим самим підставивши й мене, — Мік піднявся з ліжка. Від його сонливості не лишалося й сліду.

Іріана різко скочила зі стільця.

— Я дії Фейнріха виправдати не можу, але й не можу прикликати його до відповідальності. Для цього необхідно зібрати раду племені!

— Раду племені можна зібрати й після того, як ми знайдемо наших людей! — вставив Максим. — Що Фейнріх міг їм заподіяти?

— Лісничі — діти природи. Вони намагаються уникати фізичного насилля над живими істотами. Тож імовірніше за все, він їх не вбив. 

— Наш архангел її не віднаходить. Так вже траплялось, коли мене було заперто в магічному склепі, — додав Максим.

— Подібна пастка лишає магічний слід. Якщо вона в нашому лісі, то ми її швидко знайдемо.

— А якщо ні? — спитав Кіль.

— Тоді чекатимемо наради. Плем’я може допитати Фейнріха, якщо знайде на це підстави.

— Якщо знайде? — обурився Мік. — Я й сам маю вдосталь підстав! 

І тут я не могла з Міком не погодитись.

— Я сформую звернення  щодо цієї справи від свого імені. Адже звинувачення чужинців ніхто слухати не буде! — Іріана вийняла з секретера папір.  

Нашвидкуруч вона написала кілька слів. Потім згорнула папір трубочкою та вичаклувала гнучку гілочку, що огорнула лист. Берегиня підвелась, простягнула руку крізь отвір у стіні. Неочікувано для мене, до неї підлетіла синиця. Іріана прошепотіла щось пташці. 

Дзвінко цвірінькнувши, птаха схопила лапками листа та злетіла, сховавшись у зарослях поселення.

  — У найкращому випадку, рада збереться сьогодні ввечері, — мовила Іріана.

— То ми рятуємо Ірбіс чи ні? — Мік спантеличено почухав потилицю. Жодні дії ради не мали для нього й найменшого значення.

— Звісно, сформуємо пошуковий загін. Я особисто його очолю. 

— Добре, — Максим спробував підвестися, та похитнувся. Обличчя затьмарило болем, що вселило в мене жахне усвідомлення: “Він не зможе йти!”

— Тобі доведеться лишитися, — якомога спокійніше мовила я.

— Ні, не може бути… — піт дрібними краплинами стікав його чолом. 

Нам потрібна була допомога, тож я швидко звільнила ліву руку від куртки. Задерла рукав. Золотава мітка ледь зблиснула у тьмяному освітлені кімнати.