Розділ 17. Максим. Чарорезистентні стріли 2

Моя долоня смикнулась для заклинання, однак майже одразу спинилась. Тримаючи арбалет велетенською рукою, Мік дивився на нас майже благально. Однак ні про якого Міка ми, звісно ж, не чули.

— Я дав їй контакт цього гада! Фейнріха! А потім мій будинок захопила глуханя. А Ірбіс не виходить на зв’язок. Тож я шукаю її.

Мік сердито пнув ногою стару колоду, що валялась під його ногами. Колода не витримала та розсипалась. 

Я глянув на Нію. Німе питання застигло в моєму погляді. 

— Розпач… Відчуття провини… — мугикнула вона. 

Очі Міка округлилися. 

— Що? — тільки й міг вимовити він.

— Цього недостатньо, щоб ми йому могли довіряти!

Нія стенула плечима та ледь помітним рухом випростала руку вперед. Ударна хвиля віднесла Міка до найближчого дерева. Він врізався у стовбур, від чого залишки листя на дереві посипались додолу.

Дивовижно та Мік не втратив свідомість від удару й не впустив з рук арбалета. Натомість він спрямував зброю на нас. Цього разу стріла мала влучити в ціль. 

Захисний прозорий щит став перед нами, з’явившись від мого закляття.

— Опусти зброю! — наказав я, коли випущені Міком стріли посипались на землю. — І ми обіцяємо зберегти тобі життя. 

Мік застиг. На його обличчі зобразилось напруження тривалого мисленнєвого процесу. Міркуючи, він випустив іще одну стрілу, що врізалась у захисне поле.

Потім сердито жбурнув арбалет убік.

— Бісів пройдисвіт обіцяв мені, що стріли будуть чарорезистентні! — гаркнув хлопець. 

Він обережно ступив крок уперед, здіймаючи руки. 

— Зніми наплічник та поклади поперед себе! — наказала Нія, а я тільки тепер помітив, що чужинець і справді мав із собою рюкзак.

Мік невдоволено виконав наказ. А сам сів неподалік.

— Якби тут був Кіль, то повірив би мені, — похмуро мимрив він.

Нія на мить спинила свій обшук та кинула на Міка швидкий погляд. І справді тільки Кіль міг би довіритись абсолютно незнайомій людині. 

Дівчина витягнула з наплічника телефон та запитала код розблокування. Ногою віджбурнула зброю трохи далі від Міка. Вона підійшла до мене та показала листування в месенджері. Безліч беззмістовних, та одне від Ірбіс.

— Ти відправив її у пастку! 

— Не навмисне! — Мік скочив на ноги. — Я тому й прийшов. Відшукати того зрадника, що підставив мене!

— Що тепер робитимемо? — Нія поглянула на мене своїми сіро-зеленими очима. 

Я ледь втримав бажання торкнутись її обличчя. Натомість змусив себе відвернутися. 

— Вірити не можна, відпускати також!

Направив вказівного пальця на хлопця.

— Somnum! — напруження, якого потребувало це закляття, викликало тремтіння рук. Попри те, що воно було одним з найлегших.

Світло-молочне сяйво тонкою смужкою наблизилось до Міка. Огорнуло його повільно.

— Що зааа ддуурняяя? — Мік широко позіхнув та повільно опустився на землю.