Розділ 17. Максим. Чарорезистентні стріли 1

Біль у нозі ставав усе більш та більш нестерпним. 

— Можливо песиголовець мав якусь отруту на кігтях? — припустила Нія, ніби читаючи мої думки.

— Ніколи не чув про щось подібне, — пробурмотів я, крізь біль переводячи ногу на педаль щеплення.

— Дякувати Богові, ми вже майже приїхали, — Кіль спостерігав за навігацією. 

Дорога крізь ліс поступово ставала вужчою, поки не перетворилась на стежину. Вилаявшись собі під ніс, я виліз з автівки. Іти пішки було ще болючіше ніж їхати. 

Я шкутильгав так швидко, як тільки міг. Кіль ішов попереду. 

— Від вас забагато шуму, — зауважив він.

— Що ти пропонуєш? — Нія трималася поряд. 

Я відчував її стривожений погляд на собі. Але не наважувався відповісти на нього.

— Я перевтілюсь та розшукаю потрібну нам лісничу. 

— А ми що маємо робити по-твоєму? — спитав, спершись рукою на найближче дерево.

— Лишайтесь біля авто та спробуйте не померти до мого повернення.

— Жахлива ідея! 

— Але план Кіля є доволі раціональним, — обережно зауважила Нія.

— Це мене дратує найбільше, — промимрив, готуючись повертатись до автівки.

Кіль перетворився на величезну зміюку, та поповз крізь опале листя.

— Це правильне рішення, — прошепотіла Нія.

Зненацька я спинився. Здавалося, ніби відчував чийсь погляд на собі. Мітку не пекло, але… Дівчина спинилась, пов’язавши мої дії з пораненням.

Дивний свистячий звук розрізав простір. Я встиг рукою відштовхнути Нію, коли стріла розіп’яла кору дерева в сантиметрі від мого обличчя.

— Ані руш! — почувся грубий голос. З-за дерев та чагарників до нас наближалась темна постать.

Усе обличчя чоловіка приховувала темно-зелена балаклава. У руках він тримав арбалет. Вістря стріли направлене на мене. Я спробував налаштуватися на закляття-щит. Але джерело сили ніби тікало від мене. 

— Хто ти? — прохрипів я, силуючись установити захист.

— Я шукаю подругу! — пробасив незнайомець.

— Ми теж шукаємо подругу… — промовила Нія, повертаючись обличчям до нападника. 

Чоловік завмер на місці, ніби розмірковуючи.

— Ви шукаєте Ірбіс? — якось повільно протягнув він.

— Так, так, ми шукаємо Ірбіс! — енергійно затараторила дівчина.

Чари нарешті піддалися мені. Тримаючи захисну сферу напоготові, я спостерігав за тим, як арбалет у руках незнайомця опустився.

— Ви і є ті друзі про яких вона казала? — чоловік відкрив своє обличчя.

Руде волосся, що вислизнуло з під балаклави, стояло сторчма. Світло-бурштинові очі дивились на нас із неприхованою цікавістю.

— А де Кіль? — розгублено хлопець оглядався, шукаючи Кіля поміж дерев.

— Спершу поясни нам, хто ти! — я все ще боявся відпускати закляття.

— Я — Мік! Ірбіс, мабуть, розповідала про мене! — він незграбно махнув рукою зі зведеним арбалетом.