Розділ 16. Ірбіс. Замало 2

Євген важко видихнув. 

— А що сталося з батьком?

— У тебе вже давно скінчились три питання! 

Я стихла, зарившись носом в його куртку. Спогади навіяли болісну тугу. Розмову про ще одну втрату я точно не бажала розпочинати.

Очі мимоволі заплющились. Попри холод, мені вдалося заснути. Коли я розплющила очі, сонце почало здійматися над небокраєм. Крізь решітку нашої камери, проривались сонячні промінчики. 

Заворушила онімілим від нерухомості тілом. Підвела голову, аби подивитись чи спить Євген. Хлопець саме дивився на мене. Наші очі зустрілися. Якесь дивне тепле почуття заворушилось усередині мене, неначе запалив вогник. 

Підскочила, ніби натрапила на зміїне кодло. Тільки не це! Не до цього фанатичного дурника. Цього не можна було допустити!

— Чого це ти? — Євген примружив очі, розглядаючи мене.

— Годі з мене! Треба рухатись!

Швидкими кроками я відміряла метри нашої пастки. Злість на саму себе здіймалась всередині, поєднуючись з розпачем від ситуації, спрагою та відчуттям власної безпомічності.

Здійняла голову. На вітистій решітці, що слугувала нам крівлею, виблискували маленькі краплі роси, створюючи діамантовий розсип. 

Почула, як Євген став позаду. Так близько, що я відчула тепло його подиху своєю маківкою.

— Трясця! — відійшла від нього на кілька кроків.

— ЩО? — хлопець розгублено спостерігав за мною.

— Твоя рана виглядає паскудно, — промовилась, на мить дозволивши собі придивитись до нього.

— Це не найбільша наша проблема.

Я стенула плечима. І справді не найбільша.

— Треба дістатися верху! — вийняла катану з піхов.

Обома руками тримаючи руків’я, замахнулась нею в себе над головою. Лезо простромило ґрунт. Зі скреготом увійшло в земляну стіну.

— Тримається надійно, — спробувала потягнути руків’я вниз.

— Чого ж не трималось під час падіння?

— Бо на землю діяло Фейнріхове закляття, — відповіла я лаштуючись до правильного стрибка, аби впертись ногами в руків’я.

— Стривай! — Євген став переді мною, випроставши обидві руки вперед. — Стрибком ти можеш зрушити меч…

— Це не просто меч, це катана, — промугикала я.

— Байду… Добре, добре, — забубонів він побачивши мій пекучий погляд, — зсунеш катану, вона опуститься нижче і ти нічого не досягнеш.