Розділ 15. Нія. Пошук.1

Скрип шин. Виверт руля. Я б не здивувалася, якби за кермом була Ірбіс. Але на сидінні водія сидів Кіль. У дзеркалі заднього бачення було видно скажених песиголовців, що стрімко бігли за автівкою.

Кіль розвернувся на перехресті, порушивши з десяток правил дорожнього руху водночас. Інші машини на дорозі обурено сигналили. Звісно ж ніхто з них не бачив монстрів, що неслися за нами. Хіба що тільки якийсь рекрут або чарівник трапився на нашому шляху.

— Вибачте, — пробурмотів Кіль, коли ми в черговий раз мало не повилітали з автівки крізь лобове скло, — я не вмію водити.

— Ти живеш триста років і не навчився досі їздити за кермом? — спитала я з щирим подивом.

— Розумієте, мене захитує, — пробурмотів Кіль.  

На черговому розвороті двигун стих. Песиголовців не було видно. Кіль відчинив дверцята та побіг до найближчих кущів. 

— Таки захитало, — підсумував Максим.

Зненацька я згадала на скільки зла на нього. 

— Ти що собі думав? — кинулась на хлопця.

— Я рятував Ірбіс. І твого друга також!

— По-перше, їх не врятовано! По-друге, ти мало не загинув сам! По-третє, ми команда, тож маємо діяти злагоджено!

Я вийшла з автівки. Намагаючись угамувати вирій емоцій, крокувала з боку в бік. З кущів надходили страшні звуки наслідків Кілевої нудоти.

Максим розвернувся, щоб вийти до мене. Однак скривившись, схопився за ногу.

— О, ні! — прохопилась я, затуливши рота руками. — Тебе поранено!

Уся його ліва нога була залита темною кров’ю. 

— Немає чого хвилюватися, — відказав Максим, — ти ж знаєш в ангелів дуже швидка регенерація.

Хлопець усміхнувся підбадьорливо. Але цього разу щось було інакше. Надто багато крові. Попри бадьорий настрій Максим усе ще не виходив з автівки. Кожен порух ногою змушував його кривитися від болю.

— Ти весь блідий! — я рвучко торкнулась його чола.

На ньому дрібними краплями проступав піт. Максим стис мою руку, відриваючи її від свого обличчя. Він дивився мені в очі. І попри моє небажання визнавати це, усвідомив мій болісний неспокій за нього.

З кущів нарешті вийшов Кіль. Ледве не зеленими вустами він промовив:

— Як ся маєте?

— Максима поранено! — гукнула я. — Неси ліки!

Кіль поспішив вийняти аптечку з багажного відділення.

— Доведеться розрізати штанину, — сухо зауважила я.

Кіль з’явився поряд із сірим ящичком у руках.

— Усе не може бути так погано! — відмахнувся від нас Максим. — Нам ще шукати Ірбіс, пам’ятаєте?

— Звісно! За кого ти нас маєш? — обурився Кіль.

Я тимчасом узялася вивчати місткість аптечки. Відділила потрібні мені речі. Серед них був бинт, перекис водню, ранозагоювальна мазь та ножиці.

Розрізала цупку тканину джинсів. Випадково зачепила рану, від чого Максим здригнувся.