Розділ 14. Максим. Валея 5

— Годі гратися! — проричала Валея, повертаючи звуки до простору навколо.

Вона бурмотіла заклинання. Відчував, як якась невблаганна сила тягнула мене до землі. Наче до крил прив’язали великі брили. Та якби сильно я не пручався, тяжкість, що зв’язувала тіло не давала можливості триматись у повітрі.

Чоло вкрилося рясним потом. Я впав на землю. Біль розтікалась тілом. Один з песиголовців ринувся та прорізав своїми пазурами моє крило. З його пащеки зірвався переможний рик.

Я перевернувся на спину, водночас ховаючи крила. Проковтнувши біль, ногою врізав у пащеку, що ринула до мене. Зібрав енергію для атаки. Та не встиг зосередитись. Усі четверо песиголовців атакували водночас. І на якусь мить здалося, що вони розірвуть мене на шматки.

Зненацька хвіртка, що вела у подвір’я розлетілась на друзки. Відірвана від петель, вона пролетіла в міліметрі над моєю головою та збила з ніг одного з монстрів.

Крізь новоявлений отвір пройшла Нія. Услід за нею — Кіль. Якусь частину секунди я бездумно кліпав, зачарований видовищем. Дівчина крокувала сміливо та впевнено. Вітер грав її волоссям та розгортав борти антрацитового пальта. 

До реальності мене повернув жахний біль, що пронизав ногу. Котрийсь песиголовець у неї увіп’явся своїми пазурами. Закляттям відкинув його на кілька метрів.

Тоді здійнявся на ноги. Тепер нас було троє проти шести.

— Валеє, ти ж не хочеш втратити всіх своїх улюбленців? — крикнув я, стаючи перед Нією та Кілем.

Валея знову почала бурмотіти прокльони. Я вичаклував захисний щит. Дав знак друзям відступати. Задкуючи, ми просувались до виходу з подвір’я. Закляття старої відьми тисли на сферу, лишаючи вугільно-чорні сліди на прозоро-білій сфері. 

Нія випускала енергетичні кулі. Вони відкидали напади песиголовців та вигравали нам час, аби опинитись на вулиці. Кіль першим ускочив до автівки, що стояла поблизу. Він провернув ключ, пробудивши двигун. 

Я тримав щит, але бачив як чорні плями прокльонів руйнували його. Нія стрибнула на заднє сидіння. З незачинених дверцят вона жбурнула ще один заряд.

— Максиме, швидше, — загорлав Кіль. 

Різко рвонувши дверцята я опустився на сидіння біля Кіля. І тільки тоді відпустив захисне закляття. 

Автівка стрімко набирала швидкість. Випроставши руку, я закрив дверцята.