Розділ 12. Ірбіс. На рівень нижче 1

Холод прийшов до нас першим. Довго я колувала, відміряючи кроками нашу підземну камеру. Урешті решт, знову сіла поряд із Євгеном. 

— Лишити нас на поталу повільної смерті — найгидкіший вчинок з усіх! — гнівно рикнув Євген.

Його сірі очі виблискували ненавистю.

— Можливо, він нам дав шанс, — сказала я, — сам того не бажаючи, він дав нам шанс на порятунок.

— Хм, — уїдливо посміхнувся він, — ти колись чула що-небудь про зневоднення?

— Після нічного холоду, волога сконденсується на решітці. Я підлізу й назбираю її, — намагалась відповідати спокійно.

— Якщо вночі не замерзнеш на смерть!

Тепер Євген і собі встав розім’яти м’язи. Сонце відчайдушно швидко схилялось за обрій, залишаючи нас без єдиного джерела тепла. Сутінки заполонили підземелля. Хлопець раптом спинився.

— Вибач, — почав він, — що згадав про твоїх батьків. Я не хотів робити тобі боляче. Просто прохопився.

— Забий, проїхали, — відмахнулась я.

— Розкажеш мені про них?

— Нізащо!

— Чому це? — обурився Євген.

— Тому, що ти ненавидиш усе, що пов'язане із надприродними силами! — загарчала я. — Історія моїх батьків буде тобі тільки приводом для потіхи!

— Це неправда! — вигукнув хлопець.

І як мені поталанило потрапити в пастку саме з ним? 

— Та хоч би подивитись на те, як ти відвернувся від Нії.

— Що? — голос Євгена загрозливо стих. І я зрозуміла, що натрапила на щось важливе.

— Як тільки вона почала відкривати свої магічні здібності, ти зник з її життя!

— Узагалі-то, я бився за неї разом із вами!

Шкода, що не видно було його обличчя. Воно, мабуть, викривилось від усвідомлення моєї правоти. Я не стримала злісну посмішку.

— Чому ж ти тоді припинив спілкування? Дзвінки без відповіді, пропущенні повідомлення?

— Це не твоя справа!

— Авжеж не моя! Та все ж причина очевидна! Ти нехтуєш вашою дружбою, бо вона не така як усі. Бо вона завжди матиме в собі сили, яких ти не розумієш та боїшся!

— Ти нічого не розумієш, — зненацька втомлено сказав хлопець.

Він опустився поряд зі мною. Якийсь час ми сиділи мовчки. Мої пальці першими реагували на підступний холод ночі. Тож я заховала руки, натягнувши манжети джемпера до самісіньких кінчиків пальців.

— Буде дуже холодно. Нам краще триматись разом, — зауважив Євген, помітивши цей рух.

— Пропонуєш обійнятися, — я весело засміялась. Усередині мене все ще палав вогонь тріумфу, бо вдалось поставити на місце цього нахабу.

— Угу, — мугикнув він, підсовуючись ближче.