Розділ 11. Нія. Примара 5

— Що це за магія? — спантеличено мовила вона, дивлячись як зникає захисна сфера навколо Дена. — Хто ти є чужинцю?

— Я — посланець богів, — відказав на те він.

— Чому ж ти сам не візьмеш сагаріс? З такою магією та чарівною зброєю ти міг би зупинити всю нечисть!

Яра дивилась на хлопця із захватом та острахом водночас. Ден повернув меча до піхов.

— Я б із радістю взяв сагаріс. Однак ця зброя може бути підвладна тільки людині. А я вже не людина. Тому зіткнутись зі злом тобі доведеться власноруч. Я тут, щоб навчити тебе.

Яра кивнула здійнявши сокиру для нового раунду.

— Навіщо тобі сили, якщо ти ними не битимешся? — колишня впевненість повернулась до дівчини. 

— Звісно, що битимусь. Але винищити військо імператора зможе тільки сагаріс.

— Імператор? З ним я битимусь?

— Так, але ти будеш не сама, Яро. З тобою поруч буду я.

— Навіщо йому йти до нас? Невже мало тих земель, що були захоплені?

— Нижчий світ, з якого Брогз родом, цікавиться не стільки землями, скільки тим, що є на цих землях.

— Що ж такого особливого він знайшов тут?

— Він шукає душі, що можна поглинути, перетягнути на бік темряви. Витягнувши з них усе добре та світле, він оберне їх на собі подібних або вб’є. 

— Навіщо йому так багато?

— Зло ніколи не знає міри…

Картинка з минулого зникла. Я потерла заледенілі долоні. Ден стояв незворушно, ніби перед його очима досі були привиди з минулого.

— Моя мама відправиться у нижчій світ шукати інформацію. Вона повернула собі сили. Уночі Ейв знову явився мені, —  скоромовкою випалила я.

Даніїл тяжко зітхнув, вичаклував теку та вніс дані.

— Він хоче мати над тобою владу. Зруйнувати твою віру в те, що ти робиш.

— У нього це не вийде, Дене!

— Ти й не уявляєш на що він здатен. Він може зачарувати своїми підступними промовами найкращих із нас. Мені дуже шкода, що твоє перше завдання виявилося саме таким.

Зненацька я відчула хвилю жалю та турботи. Ці емоції надходили від Дена. Вони огортали мене невагомим шлейфом. 

На мить завагалась, а потім підбігла до нього. Та обійняла. Нехай знає, що він не один у цім бою. Нехай знає, що поряд нього вірні друзі.

Ден повільно, ніби щойно вийшов із заціпеніння, торкнувся рукою до мого плеча.

— Ми впораємося, — прошепотіла я, переконуючи і його, і саму себе. 

Даніїл коротко кивнув та розчинився в повітрі, лишивши мене саму на холодному даху багатоповерхівки.