Розділ 10. Ірбіс. Зелений склеп 4

— Лісна наволоч, щоб тебе чорти вхопили! — загорлав хлопець поряд зі мною.

— Я чорта не боюся, — відмовив на це Фейнріх. — Чорти нам стільки зла не зробили, скільки спричинив ваш рід!

— Фейнріху, послухай, убиваючи нас ти тільки пришвидшиш настання тяжких часів для свого народу! — крикнула я.

Однак відповіді не було. Фейнріх закінчив із закляттям та сховався в заростях пралісу. І ми лишились замуровані в холодному земляному склепі.

  Гілки повністю вкрили простір над нами. Сонячні промені майже не проходили крізь щільне плетіння. Євген відсунувся до стіни нашого вмістилища, та осів на неї.

— Люди давно б мали взяти контроль над усіма істотами, — пробурмотів він. — Тоді б такого не сталося.

— Ти в нас сповнений жаги до контролю як я подивлюсь! — не втрималась від зауваження.

Вийняла з кишені телефон та ввімкнула ліхтарик, щоб розгледіти рану на його чолі.

— Усі ці істоти, нескінченні сили, магічні здібності — усе має бути контрольованим, інакше нам не вижити! — він дивився поперед себе, не звертаючи уваги на яскраве світло ліхтаря.

Я доторкнулась до його чола: тепліший, ніж мав би бути. Можливо в нього струс мозку та він марить? Тільки цього не вистачало!

— Гей, супермене, давай-но твоєю головою займемось. У тебе з собою щось є, окрім цієї залізяки? — я вказала рукою на пістолет, що лежав на землі.

— Телефон ще є, — Євген здригнувся, наче прокинувшись від сну. — Треба відправити повідомлення про допомогу!

Він вийняв смартфон та почав хаотично свайпати екран.

— От дідько! Немає зв’язку! — Євген жбурнув телефон у темний куток нашої пастки.

Я розмістила свій смартфон з ліхтариком так, щоб він осяяв принаймні частину прірви. Потім перевірила вміст своїх кишень. Здобула таким чином пачку вологих серветок, ключі від авто та кілька сотень гривень. У халяві ще знаходився кинджал, катана у піхвах на поясі. Справи кепські! Я скинула плащ та задерла рукав  лівої руки, відкривши смарагдове перо, котре ледь помітно виблискувало в темряві.

Торкнулась мітки, прикликаючи Дена. Однак відбувалось щось дивне. Мовби мій запит вдарявся в глуху стіну й не проходив далі міжпросторовими каналами зв’язку.

— Ненавиджу магію, — прошепотів Євген, спостерігаючи за моїм збентеженим виразом обличчя.

Тепер уже і я піддалась апатичним настроям.

— Пастка не дає з’єднатись з архангелом, — сумно зауважила я, закутуючись у плащ.

Укотре за останню годину мені довелось дивуватись новій, не баченій раніше силі, що відрізала нас від світу.

— Дозволиш? — запитала я, діставши серветки.

Євген кивнув. Присіла навпроти нього. Бодай щось я мала зробити, зайняти руки. Оглянула рану уважніше. Виглядала вона паскудно. Та кров припинила стікати струмком, тож це вже було непогано.