Розділ 10. Ірбіс. Зелений склеп 3

Прослідкувала за ним поглядом униз. Хлопець котився стрімголов, намагаючись вхопитись бодай за щось. Коріння та земля, що траплялись йому, вислизали з-під пальців. Нарешті він важко гепнувся та застогнав.

Тримаючись за катану, я приземлилась м’яко на обидві ноги. Виштрикнула зброю з зачарованого ґрунту. Та схилилась над хлопцем. Розсічене чоло. Кров стікала, заливаючи волосся.

— Падлюка! — крикнув він, дивлячись угору.

Лісничий стояв на краю урвища, яке щойно утворилась під нашими ногами. Посмішка все ще вигравала на його обличчі. І мені вкрай захотілось ту посмішку стерти ударом меча. На жаль, пастка, у якій ми опинились була більш як десять метрів вглибину. І я вагалась, чи влучу кинджалом.

Євген вийняв пістолет та прицілився. Гучний постріл прокотився лісом. Лісничий злякано відскочив, оминаючи кулю. Посмішка з його обличчя зникла, що не могло не гріти душу.

— Нікчемні, злі, створіння! — просичав лісничий.

Кров з рани стікала Євгенові на очі, від чого йому складно було цілитися.

— Мені за тебе ручалися, Фейнріху! — крикнула я. — Що ти собі дозволяєш? Ти порушуєш слово. Це ганьбить увесь рід лісничих.

— Ха! Я обіцяв, що й пальцем до вас не торкнусь. А я й не збираюсь до вас торкатися.

Євген спробував прицілитись знову, але Фейнріх пригнувся, майже зникнувши за травою. Раптово з країв урвища почали звиватись товсті стебла. Переплітаючись, вони утворювали міцну клітку, в якій на нас вочевидь чекала загибель.

— Навіщо ти це робиш? — я подивилась в той бік, де мав би ховатись лісничий.

— Я роблю це задля мого народу! Скільки ще століть мають діти лісу ховатись, приймаючи людську подобу?

— Але ж наша смерть цьому не завадить! — спробувала здійснити перемовини я.

— Ваша смерть буде лише одним кроком у напрямку до нашої свободи! І смерть ця буде страшною! — пообіцяв він.

Дерев’яна сітка зросталась над нашими головами щільною стіною. Євген здійснив ще один постріл. Куля рикошетом відбилась від зачаклованих галузок та стрімко пролетіла, врізавшись у землю в метрі від мене.

— Що це? — прохрипів Євген.

— Ніколи не бачила нічого подібного… — пробурмотіла я, дивуючись міцності стеблин.