Розділ 10. Ірбіс. Зелений склеп 2

Серед чагарників відбулось безшумне ворушіння. Недосвідченому оку, здалося б, що це лише гра світла й тіні у зарослях лісу. Євген безтурботно розганяв пожовкле листя ногами. Сигналізація на автівці спрацювала на зачинення. Ніщо не порушувало лісового гомону. Але я відчувала порух між деревами.

— Що? — напружився Євген, упіймавши мій стривожений погляд.

Він став коло мене, плечем до плеча. Зненацька тінь відділилась від одного з дерев та попрямувала до нас. Здавалося, ніби це саме дерево отримало можливість рухатись, настільки схожим було тіло чоловіка, що наближався до нас, на кору.

— Ходімо, — прохрипів чоловік. 

Його шкіра оливкового кольору, виблискувала в сонячному світлі, підкреслюючи темно-зелені очі. Про всяк випадок, я тримала долоню на руків’ї меча. Та пішла услід за лісною тінню.

Євген напружено озирнувся. Лісничий зникав у парості дерев, наче марево.

— Поквапся! — прошипіла я хлопцеві.
Він послухався. Чоловік попереду нас не озирався. Він ішов уперед беззвучно, ніби плив водною гладдю. Мені довелось пришвидшитись аби не втрачати його з поля зору. Галузки тріщали під натиском наших із Євгеном ніг. Я ледь встигала відхиляти від себе гілки, що норовили вдарити в обличчя.

Згодом світла галявина відкрилась перед нами. Лісничий устиг перебратися на той бік. Він махнув нам рукою, запрошуючи йти слідом.

Ми ступали обережно, крок за кроком. Озираючись. Сонце освітлювало нам кожен сантиметр лісової ділянки. Однак я відчувала незрозумілий неспокій. Чи то відсторонена мовчазність лісничого, чи то неприродна тиша, що в цій місцині огорнула ліс — щось висіло напругою в повітрі.

— Щось тут не так, — прошепотіла я.

Лісничий виринув з-за дерев та зробив нам крок на зустріч. Він посміхнувся, ніби вишкірився дикий звір. Дістаючи катану з піхов, я зробила випад уперед. Однак опора під ногою різко провалилася. 

Те, що здавалось встеленою листям травою, виявилось підступною пасткою. З'їжджаючи вниз, спробувала встромити катану в землю, щоб зачепитися. Однак лезо прорізало ґрунт, наче вишневий пиріг. Мені вдалось тільки дещо вповільнити падіння.

— Трясця! — горлав Євген, летячи повз мене додолу. 

“Скільки метрів до дна?” — подумала я. — “Чи не розіб’ється?”