Розділ 10. Ірбіс. Зелений склеп 1

— Нас зустріне Фейнріх. Лісничий, — сказала я Євгенові, коли ми в’їжджали в Харківську область.

— Лісничий? Істота? — скривився він.

— Так, різновид істот. Україна ними густо заселена. Як ти, мабуть, здогадуєшся, живуть переважно в лісистих зонах. Однак останнім часом не нехтують і селищами або й містами.

— Хочеш сказати, що вони полишили свої любі ліси та живуть серед людей?

— Угу. Видозміна зовнішності відбувається завдяки спеціальному зіллю. Після нього майже неможливо відрізнити лісничого від звичайної людини. Звісно ж цей народ обожнює природу. За нагодою вони набувають своєї власної подоби та блукають лісом.

— Ти можеш йому довіряти? Цьому Фейнріху? — спитав Євген.

— Я майже нікому не можу довіряти! Але за нього ручився мій приятель, тож, — я знизала плечима, — ми їдемо. Іншого варіанта в нас однаково немає.

Я звернула за вказівкою навігатора. Зарозумілий хлопчина сидів поряд. Дякувати Богові, він їхав мовчки майже всю дорогу. Насуплені брови свідчили про те, що йому ця подорож була не приємна, так само як і мені. Але що поробиш? Я дала обітницю робити все можливе задля перемоги. Тож тепер їхала на зустріч з лісовими істотами, які могли б стати нашими союзниками.

Кросовер з’їхав на ґрунтову дорогу. Маленькі камінці відбивались з-під коліс та дзвінко стукали, врізаючись у днище автівки. Інтернет-зв'язок зник, маршрут більше не прокладався, а це означало, що ми майже досягли місця призначення.

— Далі немає куди їхати, — зітхнула я, коли дорога обірвалась, перетворившись на нечітку суміш з листя та багнюки, — доведеться йти пішки!

Євген щось гмикнув та відстебнув ремінь безпеки. На вулиці було сонячно, проте тепла сонячні промені не дарували. Сироти пробігли шкірою від холодного осіннього вітру. Повітря було сповнене запахів опалого листя.

— Куди тепер? — запитав хлопець.

— Нас повинні зустріти.

— Я нікого не бачу, — сказав він оглядаючись.

— Те що ти нікого не бачиш, ще не означає, що тут нікого немає! — я відкрила багажник та вийняла зі схованки, що розмістилась в корпусі машини, чохол із катаною. Закріпила улюблену зброю на поясі.

Євген прослідкував за моїми діями.

— Ти ж казала, їдемо до друзів! — насупився він.

— До знайомих моїх знайомих! А це зовсім інші речі.