Розділ 9. Максим. Праліс 3

— Свій вибір ти зробив!

— Хоч, як завжди, не подумав про наслідки! — сумно зітхнула Лоя. — Воїн та архангел — не найгірші друзі. Однак цей союз несе в собі велику небезпеку.

— Кіль зробив те, що повинен був. Мокравини вміють прилаштовуватися до обставин. Однак це не означає, що ми боягузливо оминатимемо бій. Я підтримаю тебе, синку. Усі, хто готовий стати до бою, зроблять те, що потрібно!

— Дякую, — приглушеним голосом мовив Кіль, ніби стримуючи ридання.

— Час накривати стіл! Ви ж погостюєте в нас трішки?

— Правда ж, Максиме, погостюємо?! — чи то спитав, чи то констатував Кіль.

— Він завжди такий мовчазний та відсторонений, — пояснив він після мого стриманого кивка. — Така вже робота!

Поки Кіль уводив Егіля в курс справи, я вичаклував теку. Щось змінилось, додалось інформації. З’явились нові файли. Намальована сокира з підписом “сагаріс”. Принцеса Яра, що стала обраницею. Нові союзники. Батько Нії, Валентин Томенчин, мене не здивував, а от матір, Лідія Антоненко, від неї нічого доброго чекати не доводилось.

Усією інформацією я поділився з Кілем та старійшиною. Коли мова зайшла про сагаріс, очі старого на мить зіщулились.

— Ви знаєте щось про зброю? — запитав я.

— Дуже потужна річ. І дуже небезпечна!

— Нам потрібно знайти її раніше за темних істот! — я придивився до Егіля, щось у рисах його обличчя знітило мене. Стиснуті губи, опущений погляд. Мокравини — чудово змінюють подобу, однак кепсько вміють брехати. Що ж ти приховуєш, старцю? 

Печера почала сповнюватись ароматами смачної їжі. Кіль підскочив та потягнув мене коридорами печер до великої довгої зали, де ми спинилися задля вечері. Я нарахував близько двадцяти дорослих. Дітей було більше, вони носились печерою, на бігу перевтілюючись у тварин. 

Одне дитятко прибігло до Лої. Воно заливалось сльозами та дриґало хоботом, що стирчав замість носа. І мотало величезними слонячими вушками. Лоя співчутливо погладила малого по голові.

— А що я казала про перевтілення на слона? Ти ще для них замалий!

— Як тепер мені їсти? — прогугнявив хлопчик.

— Спершу заспокоїмося! Пам’ятаєш пісню про п’ять мокравин?

— Угу!

— Співаймо разом!

Малий почав співати простеньку дитячу пісеньку про веселих мокравин. Інші голоси приєднувались до нього з усіх куточків зали. Співали й діти, і дорослі. Один з чоловіків підхопив малого та всадив собі на плечі. Він пристрибував та підтанцьовував, чим довів малого й інших до веселого сміху. Гугнявість у голосі бідолашного мокравинятка зникла, натомість з’явилась дзвінкість. Замість хобота красувався маленький ніс, й вушка повернулись до нормального стану.