Розділ 7. Нія. Мама 2

— Привіт, Ніє, — озвалась пані Надія, що сиділа на варті, біля входу до відділення неврології.

Я привітливо всміхнулась.
— Де твої бахіли? — зіщулила очі вона. — Ай, Бог із тобою, проходь швидше, ніби я й не бачила!

Проминувши кілька палат, я звернула до сестринської. Вона була порожня. Страшні спогади зринули у пам’яті. Мама, що висмоктувала з мене живильну силу, билася з Максимом. Після того її позбавили магічних сил. 

Задерев’янілою ходою, я підійшла до маминого столу та чекала її приходу. Мимоволі серце починало пришвидшено битися. З того жахного  дня, як її позбавили сили, ми не бачились.

Зненацька двері скрипнули втомлено. З-за них вийшла Лідія. Вона виглядала старшою, ніж я запам’ятала. Однак риси її обличчя зберігали природну красу.

— Мені вже повідомили, що ти прийшла, — сухо кинула вона. — Що тобі треба?

Я прочистила горло.

— Ти щось знаєш про майбутній наступ темних сил?

— Можливо…

— Що плануєш із цим робити?

— Це тебе не стосується, Ніє! Навіщо ти тут? — вона підійшла впритул. Сперши руки на стіл дивилась на мене згори вниз.
— Я прийшла просити допомоги, — мій голос мимоволі тріснув на останньому слові.

Мама холодно посміхнулася.
— Невже все так погано? — вона втомлено вмостилась на стілець навпроти. — Ти ж знаєш, що я лишилась без магічних здібностей. Саме через тебе!

— Ти лишилась без магічних здібностей через те, що намагалась убити рідну доньку, — злість починала пульсувати венами у скроні.

— Що тобі від мене потрібно? — знову запитала жінка.

— Інформація, підтримка, люди та істоти, які готові пристати до боротьби. Бо погано буде всім!

— Хм… Я подумаю, що можна зробити. Напишу тобі, тільки розблокуй мене в месенджерах! — вона підморгнула.

— Дякую, — сказала я, не вірячи, що все пройшло так просто.

— От тільки я маю теж щось отримати від цього, — додала жінка, коли я вже здійнялась, щоб піти. На мить мені, здавалося, відняло мову. Звісно ж вона просто так не допомагатиме!

— Я хочу повернути собі сили, — спокійно мовила Лідія. Я випрямилась та здійснила крок назад.

— Ден навряд на це піде… — відказала їй.

— А ти повідом йому, — лукаво посміхнулась мати, — що їм потрібно дещо стародавнє… Зброя, що ховається на цій землі. Даніїл має про неї щось знати.

— Добре, — кивнула я. 

І прожогом вилетіла з кабінету, не озираючись назад. Ця жінка ніколи нічого не робить просто так!

Образа на неї заполонили моє тіло. Уперше за довгі місяці тренувань мені важко було втримати силу емоцій. На кінчиках пальців відчувалось легке поколювання.

Виконуючи всі заспокійливі пранаями поспіль, я все ж вгамувала себе. Треба було поспішати. Повернувшись додому, наспіх заварила чаю, з’їла бутерброд з сиром. А потім сьорбаючи чай на ходу, побігла до даху. Торкнулась мітки на передпліччі. За мить Ден з’явився переді мною.

— Вона щось знає. Але розповідає загадками, — переповіла йому розмову з мамою та її вимоги.

— Неможливо! — очі Дена округлились від здивування.

— Така вже вона людина, — стенула плечима я.

— Я не про Лідію, я про зброю!

— То ти знаєш, що це! — зраділа я.

— Я покажу тобі. Ми не маємо часу, аби чекати на Євгенову обітницю. Ви всі повинні знати!