Розділ 5. Нія. Порожні очі 3

— Яка ж ти зануда, Ірбіс! Я дивуюся, звідки в тебе стільки друзів? З таким-то характером? — бурмотів Кіль.

— А я дивуюсь як ти спромігся прожити так довго, маючи такий довгий язик? 

Я не втрималась та розсміялась. Насправді вік Кіля був меншим за середній для їхнього виду істот — мокравин. А Ірбіс була найкращою у світі подругою. 

Зненацька повітря навколо мене ніби потеплішало. Посеред майданчику, який ми займали на даху багатоповерхівки з’явився Максим. Мій сміх різко обірвався, натомість з’явилась відразна незручність.

— Максиме, друже! — заходився голосно Кіль та побіг обіймати воїна. Легка тепла усмішка промайнула Максимовим обличчям. 

Мені навіть такої усмішки не дісталося. Тільки холодний погляд, спокійний наче гладка поверхня озера. Ніч усе ще не покинула своїх володінь, тож навколо панувала напівтемрява, що розсіювалась під мерехтіння зірок. Я привіталась із ним легким помахом руки, сподіваючись, що нічне сяйво сховає тугу в моїх очах.

Телефон Ірбіс задзвонив. Узявши слухавку, дівчина надала чіткі розпорядження щодо того, як дістатися нашого місця зустрічі. Євген! Дивно було усвідомлювати, що з Ірбіс він був пов'язаний наразі більше, аніж зі мною. 

Ще одна дика незручність очікувала на мене. Я обійняла себе за плечі, щоб якось врятуватись від нічного холоду. 

Двері, що вели на дах відчинилися. До нас приєднався хлопець, якого я раніше впевнено могла вважати своїм другом. А тепер? Чергова невизначеність. Євген сухо привітався з усіма, скривився від палких обіймів Кіля та приєднався до нашого кола. 

Хлопець мав кудлату зачіску та приємне обличчя. На ньому були берці на товстій підошві, тонкі джинси з металевим ціпком, що висів на поясі, чорна куртка та рюкзак. Він зустрівся зі мною поглядом. І мурашки пробігли по спині, бо в тому погляді я прочитала невластиву хлопцеві злість. Євгене, що з тобою сталося? Чи то щось сталося зі мною?

— Ну от, шановні, ми знову разом! — Ірбіс саркастично посміхнулась.