Розділ 5. Нія. Порожні очі 2

— Завтра вставати о п’ятій ранку, — скрушно промовила я та почала прибирати свою тарілку зі столу.

— Іди відпочивай! — зірвався зі свого стільця Кіль. — Ми тут усе приберемо.

— А ви спати не збираєтесь? — промимрила, відправляючись до ванної кімнати. 

Кіль пообіцяв, вкластися якнайшвидше. Тож я завершила свій вечір поринувши до повсякденних дій. Потім замоталась ковдрою з голови до ніг. З сусідньої кімнати ще деякий час чутно було голоси друзів. Поступово вони стихли. Однак сон так і не приходив. Як тільки я заплющувала очі, переді мною з’являлось обличчя з порожніми зіницями — білими щілинами, які дарували крижаний страх. Тільки-но сонливість почала долати моє нервове збудження, як пролунав дзвінок будильника.
— Хай йому грець! — вилаялась я та, відключивши сигнал будильника, перевернулась на інший бік, мріючи ще подрімати хоча б кілька хвилин.

— Невже Ден тебе не сварив за лайки? — Ірбіс відчинила двері моєї спальні. 

Вона була така войовнича та гарна. І це ще до сходу сонця.

Я тихо засміялась, згадуючи як Ден не любив жодних сварливих висловів. Здавалося, що він тоді навіть трішки гнівався, хоч би як важко не було б у це повірити.

— Я розтовкла Кіля, тож він приготував каву. Не можна ж розпочинати велику кампанію проти сил темряви без підзарядки! — Ірбіс гигикнула й сховалась за ледь причиненими дверми. 

Нічого не лишалося, окрім того, щоб зішкребти себе з ліжка та приєднатись до друзів. Як Ірбіс вдається так легко підійматися ще вдосвіта? Я підозрювала, що це одна з її особливих здібностей, пов’язана з надзвичайною фізичною силою та витривалістю. Одягнувши джинси та теплу бузкову толстовку, я віднайшла друзів на кухні. 

— З учорашнього дня лишилась курка! — Кіль широко всміхався. Він знав, які в мене нелюдські апетити.

— Поїмо після роботи! — відрізала Ірбіс. — Такі справи на ситий шлунок не робляться.

Ми з Кілем сумно переглянулися. Невдовзі утрьох попрямували сходинками нагору. Ірбіс дісталась верхнього поверху навіть не спітнівши, чого не можна сказати про мене та Кіля. Хлопець, важко дихаючи, вперся руками в коліна, поки Ірбіс відчиняла замкнені на засув двері.
— Це для мого віку занадто! — промугикав він.

— Годі бідкатися про свій вік, Кілю!

— Але ж мені вже триста років!

— Не триста, а двісті дев’яносто п’ять! — Ірбіс розкрила двері, що вели на дах. Холодний вітер зустрів нас, проймаючи навіть крізь куртку, яку я натягла перед виходом.