Розділ 4. Нія. Перше завдання. 1

Зазирнула у вічко на дверях. Поза ним стояла Ірбіс, нетерпляче смикаючи свою косу. А поряд із нею Максим. Кілька секунд я нерухомо дивилась на своїх гостей. Помітила, як дівчина нетерпляче вийняла телефон з кишені плаща. Зараз вона мені подзвонить! Мій смартфон по-зрадницьки задзвенів. Нічого не лишалося, окрім як відчинити двері та впустити їх.

Розпачливо, я намагалась пригладити волосся, щоб хоч якось привезти себе в прийнятний стан. Він прийшов! Навіщо? Зібравшись із силами я відкрила двері. З підозрою споглядаючи новоприбулих гостей. Вони привіталися. На мить мій погляд зустрівся із поглядом Максима. Холодні блакитні очі. Більш нічого. Я ледь стримала себе від зчитування. Здавалось, що це було б не чесно, дізнаватись його емоції. Ба більше, я боялась того, що могла зчитати.

Кивнувши, запросила їх у дім. Максим зацікавлено оглянувся.

— У тебе тут більше ладу, ніж було в мене, — усміхнувся він. 

А я відчула, як тілом струменіє гнів. Минуло пів року відтоді як він зник з мого життя, відмовився від менторства наді мною, а тепер розповідає щось про лад у квартирі. Я грюкнула вхідними дверима.

— Бо я ж бо знаю, як користуватись пилотягом, а в тебе його, мабуть, споконвіку не було!

Ірбіс стиха мугикнула, не ховаючи від Максима глузливу посмішку.

— Ніє, — хлопець посерйознішав, — Ден казав, ти вже стала повноцінним рекрутом. 

— Так і є! — подивилась на нього з викликом. 

Звісно ж він прийшов у справах. Чи можливо він тільки скористався нагодою, щоб побачитись зі мною? Чому ж тоді тільки зараз? 

— Для тебе є завдання, — обличчя Максима спохмурніло.

— Чудово! — я намагалась зберігати спокій, хоча хвилювання здійнялось усередині дивним тремтінням. Вдих, затримка дихання, видих! Денові уроки не минули даремно. — Я вам приготую каву.

Сховалась від пильного погляду Максима на кухні. Перше завдання! Нарешті. Каву до турки я насипала тремтячими руками. Зосередитись! Мені треба зосередитись! 

На кухню ввійшла Ірбіс та причинила за собою двері. На її обличчі вигравала співчутлива посмішка.

— Ти як? — запитала вона.

— Тримаюсь!

— Розумниця! Послухай, усе що відбулось між вами — це дуже болюча історія, але наразі навіть вона не має значення. І я кажу це не для того, щоб знецінити твій біль, а для того, щоб ти зуміла стати вище за всі образи.

— Я спробую, Ірбіс. Емоції — це ж моя стихія! Еге ж! — я вичавила з себе нервовий смішок.

— Мені теж не легко, — пожалілась дівчина. 

Я зацікавлено здійняла погляд. Ірбіс зазвичай була останньою, хто почав би на щось скаржитись. Кава зашипіла проливаючись з турки на електричну плиту.