Розділ 11

Ці півтора тижня промайнули стрімко — неначе хтось пришвидшив час. У нас було безліч захопливих занять: ми більше дізнавалися про магічний світ, про стихії, до яких можемо належати, про самих себе. Я вже майже не сумніваюся — моя стихія це вогонь. Він мені сниться, він кличе мене, тягнеться, мов знайомий, що нарешті знайшов. Я не боюся його — навпаки, з кожною зустріччю він дарує мені силу. На одному з уроків ми мали познайомитися з усіма стихіями. Я торкнулася кожної, але лише вогонь мене прийняв. І я це відчула всім єством — не розумом, не логікою, а серцем.

Попереду залишилося ще кілька днів перед посвяченням. Нам обіцяли, що це буде особливий обряд, а поки — трохи відпочинку та можливість просто побути разом без шаленого темпу занять.

Але є щось, що не дає мені спокою.

Святослав. З кожним днем він все більше віддаляється, ніби сам собі будує стіну між нами. Він майже не розмовляє зі мною, а якщо й каже щось — то сухо, навіть різко. І я не розумію чому. Я ж нічого йому не зробила. Він тримається лише біля Ростислава, з ним він залишається тим самим — спокійним, зібраним, навіть усміхненим.

Можливо, йому щось не подобається в мені… або у вогні? Іноді здається, що це щось особисте — неначе моя стихія викликає в ньому біль або злість. Але я стараюся не накручувати себе. Хоч це й нелегко.

Вечоріло. Після вечері ми з Олесею й Ратмиром вирішили трохи пройтися вздовж озера. Вода була майже нерухома, лише час від часу легенький вітерець прокочувався її поверхнею, здіймаючи маленькі хвильки, що грали відблисками призахідного сонця. Повітря пахло травами й вогнищами, які вже почали розпалювати в таборі. Небо поступово темніло, а на обрії ще трималася вузенька смужка золота.

— Я от думаю, — задумливо промовила Олеся, вдивляючись у відблиски на воді, — на посвяченні нас точно якось перевірятимуть. Це ж не може бути просто гарний ритуал… правда ж?

У її голосі було більше цікавості, ніж страху, наче вона чекала пригоди.

— Та сто відсотків, — відгукнувся Ратмир, засунувши руки в кишені й усміхнувшись краєм губ. — Я чув, що колись одному хлопцю дали завдання знайти власну силу в лісі серед нічних істот. І він повернувся… не сам.

Його очі хитро блиснули, ніби він навмисно хотів нас трохи налякати.

— Може, й нам щось подібне влаштують, — я посміхнулася, але якось натягнуто, бо думки були зовсім не про це.

Олеся одразу це помітила. Вона звела брови й нахилила голову, вдивляючись у мене.

— Марі, — лагідно мовила вона, — ти сьогодні ніби поруч із нами, але десь далеко в думках. Усе гаразд?

Я вже хотіла, як завжди, махнути рукою й сказати «та нічого», але слова самі вирвалися:

— Просто… я чомусь хвилююся перед посвятою. Хоча впевнена, що вступлю на факультет вогню. Він мені сниться, я його відчуваю… Але якщо я не пройду випробування? — голос мій зрадницьки затремтів, і я сама здивувалася своїй відвертості.

— Та годі, — заперечив Ратмир і навіть легенько штовхнув мене плечем. — Ми всі підемо на один і той самий факультет, і я цьому тільки радий. З вами, дівчата, мені легко, чесно. А посвята… ми точно її пройдемо. Навряд чи там щось надто страшне. — Він сказав це впевнено, але його усмішка видала, що він теж трохи непокоїться.

— Я теж рада, що ми познайомилися, — щиро сказала Олеся, й очі її тепло засяяли. — Навіть якщо випробування буде важким, ми витримаємо, бо вже не самі.

Від її слів стало спокійніше. Я відчула, як напруження всередині наче трохи розтануло, і ми всі разом засміялися з якоїсь дрібниці, яку кинув Ратмир.

Так ми й гуляли майже весь вечір, обговорюючи все на світі: від уроків і викладачів до власних страхів і надій. Озеро поступово вкривалося темрявою, на небі одна за одною спалахували зорі. Час ішов швидко, і з кожною хвилиною ми все більше відчували, як наближається мить посвяти. Лишалося якихось два дні — і ми вже станемо справжніми учнями цієї школи.

  ***

Сьогодні настав довгоочікуваний день — **день посвяти**, про який я мріяла від самого приїзду. Усередині мене жевріло переконання: я належу до вогню. Не на половину, не на краплину, а на всі сто відсотків. І від самої цієї думки мені ставало тепліше, наче маленьке полум’я пульсувало десь у грудях.

Олеся і Ратмир теж обрали факультет вогню — і це тішило мене ще більше. Я була певна: разом ми впораємось з усім, бо ці два тижні показали — ми вже справжня команда.

День видався напрочуд світлим і чистим. Сонце сяяло так, ніби й воно чекало цього моменту разом із нами, а пташки в кронах дерев щебетали особливо дзвінко. Повітря було легке й прохолодне, але з кожним подихом у ньому відчувалась урочистість.

Я стояла перед своїми речами, розмірковуючи: сукня чи щось зручніше? Сукня виглядала б святково, але серце підказувало — сьогодні варто бути готовою до будь-чого. Хто знає, що приготували нам наставники? Тож я вирішила вдягнути більш зручний одяг, у якому можна і бігти, і боротися, і стояти гідно, не відчуваючи дискомфорту.

До збору залишалося близько пів години. Усі ми мали зустрітися на тій самій галявині, де кожного вечора запалювалося вогнище і лунали наші розмови, сміх, а інколи — і тиша. Сьогодні вона мала стати місцем, де кожен з нас отримає своє справжнє майбутнє.