Розділ 10

Ми стояли біля озера невеликою компанією. На обличчях — тиша. Не сум, не страх, а щось глибше — наче кожен досі переживав побачене. Усі трохи понурі, наче хтось невидимий зважив наші душі й лишив кожному по камінчику в серце. Дерева шелестіли тихо, ніби теж знали, що нам довелося пройти, і не наважувались порушити тишу.

— Ну що... ще один урок, — пробурмотів Ростислав, намагаючись здаватися бадьорим, але навіть його голос був не такий дзвінкий, як зазвичай.

— Після озера я б краще полежала десь під ковдрою, — зітхнула Олеся й обійняла себе руками. — Але у нас ще магічна медицина.

— Ага, — сказав Ілля, натягуючи рукава. — Сподіваюся, там буде трохи... м’якше.

— Нам зараз не сила потрібна, а відновлення, — погодилась я. — Я насправді рада, що йдемо саме до Тихої.

— Вона як чашка чаю з медом, — вставила Лія, намагаючись усміхнутися. — Тиха... навіть прізвище як ліки.

У цей момент до нас підійшла Юстина. Вона подивилася на кожного уважно, її погляд був теплий, але стривожений.

— Як пройшов урок у Романа Тимковича? — тихо запитала вона.

Ми розповіли все в деталях. Юстина уважно слухала, часом кивала, часом — стискала губи. Коли я згадала, як вода показала мені мій страх, її брови ледь зійшлися.

— Його уроки дуже важливі, — сказала вона після короткої паузи. — На них ви будете виснажуватись — морально і фізично. Але результат того вартий. Ви сильніші, ніж думаєте. А ось Анеля Захарівна вам зараз потрібна. Зрозумієте чому, коли побачите її.

— Вона якась... — почала Лія, — спокійна. Як свіже повітря після бурі.

— А ще вона лікує не лише рани тіла, — тихо додала Юстина. — І це сьогодні потрібно кожному з вас.

Ми рушили з-під дерев у напрямку до навчального шатра, де проходили заняття з магічної медицини. Дорога йшла поміж кущів із срібним листям, над якими літали прозорі, як дим, метелики. Далі тягнувся квітковий луг, і чим ближче ми наближалися, тим більше пахощів стояло в повітрі — м’ята, шавлія, квітуча лаванда.

Це місце було зовсім інше — затишне, обвите травами й теплими запахами. Тут не лякали — тут заспокоювали. Наче саме повітря лікувало.

А серед квітів і поличок із зіллям на нас чекала Анеля Захарівна Тиха. Її постать була ніби з іншого світу — в легкому темно-зеленому вбранні, з волоссям, вплетеним у стрічки з сухоцвітами. Її очі — глибокі, м’які, і в той же час проникливі.

Вона усміхнулася.
— Проходьте. У моєму класі час сповільнюється. Тут не треба поспішати. Тут треба дихати.

Ми зайшли всередину шатра — і ніби ступили у зовсім інший світ. Стіни були завішані сушеними травами, між якими стриміли пучечки лаванд, квіток материнки, м’яти, полину. У повітрі витав теплий, вологий аромат — наче літо сховалося тут назавжди. Всередині було тихо, тільки потріскували свічки, що стояли колом посередині класу.

Анеля Захарівна дивилася на нас так, ніби знала кожного давно. У її погляді не було жалю, а лише співчуття й впевненість, що ми впораємось.

— Сьогодні, — м’яко заговорила вона, — ви побачили те, що приховане глибоко. А тепер настав час пригадати, що в кожному з вас є не тільки біль, а й світло. І ми будемо працювати з тим, що допоможе вам знову довіритись собі.

Вона провела нас до м’яких круглих подушок довкола вогнища з ароматичних трав, і подала кожному невеличкий шматочок прозорого каменю — він світився тьмяним внутрішнім сяйвом.

— Це камені настрою. Вони не покажуть правду, поки ви не відчуєте її всередині. Сядьте з ним, доторкніться до серця... і дозвольте собі бути чесними. Якщо хочеться плакати — плачте. Якщо хочеться мовчати — мовчіть. Але не тікайте від себе.

Ми виконували її вказівки. Камінці у долонях теплішали, і в кожного поступово проявлявся свій колір. У мого — м’яке срібло з відблиском синього. У Іллі — зелено-золотий. У Олесі — яскраво-бузковий, немов світанок. Лія тримала в долонях глибокий ліловий камінь, схожий на вечірнє небо. А в Ростислава камінь був бурштиново-червоним, пульсуючим.

— Колір — це не просто емоція, — пояснила Анеля. — Це стан вашої енергії. Ви зможете відновлювати її, коли навчитесь слухати себе. Зараз ми приготуємо для кожного особисту настоянку на основі ваших відчуттів.

На довгому столі вже стояли скляні посудини, баночки з травами, квіти, сік плодів. Анеля давала вказівки — кому які компоненти обрати. Лія отримала суміш меліси, фіалки і краплі зоряного меду. Іллі дісталася деревна кора, м'ята й світлячкова смола. А я підійшла до столу й... рука сама потягнулась до сухого листка срібної папороті.

Анеля Тиха поглянула на мене уважно, а потім ледь усміхнулася.

— Ця рослина не росте в звичайних місцях. Вона відкривається тільки тому, хто заглядає за межу. У тебе незвичайна сила, Марі. Обережно, але не ховай її.

Мені здалося, що хтось торкнувся мого плеча — м’яко, ледь чутно. Але позаду нікого не було.

Коли всі приготували свої настоянки, ми сіли знову в коло. Кожен мав випити свою — краплю за краплею.

— Ви не побачите результату одразу, — сказала Анеля. — Але з цієї миті ваше тіло і душа знатимуть, що ви хочете зцілення. А магія — вона завжди чує тих, хто говорить від серця.