Розділ 9

Коли ми вирушили на урок до Романа Тимковича, дорога пролягала через мальовничу частину табору. Природа навколо раптом змінилася — немов ми ступили в чарівну казку. Дерева виглядали інакше: стовбури мали сріблясті прожилки, а листя подекуди світилося м’яким зеленкуватим сяйвом, ніби вбирало магію повітря. Високо в небі плавно ширяли химерні створіння з розлогими крилами, схожими на пелюстки полум’я.

— А що це за тварини, схожі на драконів? — здивовано запитала я, дивлячись угору.

— А та це ж вогнекрили! — із захватом відповіла Олеся. — У них навіть крила вкриті справжнім полум’ям! І вони не обпалюють повітря, а лишають за собою жаркий слід. До речі, нам можна заводити собі магічних тваринок. Це дозволено з другого тижня навчання.

— О, це прикольно, — захопився Ратмир. — Я б хотів собі феномарта. У нього крила, що спалахують вогнем, коли хтось намагається напасти на господаря. Ці тваринки дуже віддані.

— Клас! — радісно озвалася я. — Я б теж хотіла якусь чарівну істоту. Щоб стала моїм компаньйоном. І другом.

— Треба буде знайти тобі когось особливого, — замислився Ратмир. — Хтось, хто пасуватиме саме тобі...

— Я теж хочу тваринку, — додала Олеся. — Але ще не знаю, кого саме. Є стільки варіантів!

— Будемо обирати разом, — усміхнувся Ратмир. — Як бачите, я вже майже вирішив. А до речі, Марі, ти питала, де їх можна придбати? Тут неподалік від школи є чарівне містечко — там живуть чаклуни, травниці, майстри артефактів. У них можна знайти рідкісні тваринки, амулети, навіть зачаровані книги. Ходімо туди разом — заодно я знайду свого феномарта.

— Домовились! — усі разом відповіли ми.

Поки ми захоплено обговорювали майбутні пригоди, не помітили, як дійшли до озера Забуття. Воно розкинулося серед лісу, ніби заховане від усього світу. Дерева навколо нависали над водою, створюючи затишну тінь. Поверхня озера була кришталево-прозора, а легкі хвилі ледь колихалися, наче дихання самої природи. Вода мерехтіла у променях сонця, і здавалося, що в її глибині зберігаються давні спогади.

Поблизу озера ми помітили ще кількох істот: невеликі пухнасті створіння з крижаними вусиками ковзали по поверхні води, ніби бігали по дзеркалу. Хтось шепнув, що це тумарі — рідкісні водяні духи, які з’являються тільки там, де магія дуже давня.

Учні вже збиралися біля берега, збуджено перемовляючись і озираючись у пошуках викладача. Ми також зайняли місце серед них, чекаючи на Романа Тимковича — і на нову порцію чарів.

Він з’явився несподівано — вийшов з лісу, немов виринув із тіней. Його постать одразу привернула увагу: високий, з прямою поставою, у темному плащі, що зливався з навколишніми деревами. Очі — пронизливі, холодні, мов глибини самого озера. Говорив він низьким, рівним голосом, у якому не було ані краплі зайвого.

— Добрий день. Почнімо урок, — мовив Роман Тимкович.— Озеро Забуття — не просто частина природи. Це древній магічний вузол. Його води зберігають відображення того, чого ми боїмося найбільше, — він зробив паузу, — але не для того, щоб нас зламати, а щоб дати шанс побороти це.

Між нами повисла тиша. Навіть вітер, здавалося, зупинився.

— Сьогодні кожен з вас підійде до берега і подивиться у воду. Не на себе. А — в себе, — додав він, і в його голосі вперше промайнув ледь вловимий відтінок співчуття. — Не лякайтесь. Ви тут, щоб навчитися. Магія — не лише сила. Це ще й чесність перед собою.

Першими до води підійшли найсміливіші. Серед них — Лія. По ній було видно, як сильно вона хвилюється, але все ж зробила крок першою.

Учні стояли мовчки, вдивляючись у глибини, й на їхніх обличчях з’являлися тіні: хтось стискав кулаки, хтось здригався, а хтось — навпаки, випрямлявся, наче після внутрішньої боротьби.

А Лія… Лія застигла над водою довше, ніж інші. Її очі вперто шукали щось у відображенні. Сніг. Крижаний дощ. Байдужі обличчя. Вона танула серед них, ніби стала частиною чужого, ворожого світу. Її страх — бути непоміченою, зайвою, без права на голос, але з глибини озера раптом спалахнуло крихітне світло — її власне. І вона не відвела очей. Не втекла.

— Ти побачила не лише свій страх, а й те, що його долає, — тихо сказав Роман Тимкович.

Лія повернулася до нас. На її обличчі блищали сльози, але очі вже не були порожні. Вона посміхнулась — трошки невпевнено, але щиро.

— Ти побачила не тільки свій страх, а й те, що його долає, — тихо сказав Тимкович, коли вона відійшла.

Коли настала черга нашої групи, серце калатало все швидше. Я підійшла до берега і вдивилась у воду.

Спершу — своє обличчя: трохи бліде, з розпатланим волоссям, здивоване. Але за мить воно почало змінюватись. Вода показала мені самотність, темряву, вогонь, що виривається з-під контролю. Очі без облич. І найбільше — страх не знати, ким я є насправді.
Я вдарила п’ятами об землю, вдихнула глибоко й подивилась знову. І коли не злякалась — зображення зникло.

— Добре, — мовив Тимкович. — Ти не втекла. Це головне.

Поруч зі мною до берега підходили інші.

Ілля здригнувся, коли побачив, як все навколо в’яне, а його руки — безсилі. У його очах жила любов до всього живого, і найбільше він боявся втратити здатність захищати. Але він не відійшов одразу — ще раз глянув на воду. І в цю мить в його відображенні з’явилось паростя — крихке, але живе. Його страх — безсилля. Не зберегти. Не врятувати.