Розділ 7

Я прокинулася рано-вранці — повітря було свіже, трохи прохолодне, і з вікна в кімнату тягнуло запахом дерев і роси. Мені тут справді добре. Вперше за довгий час я відчуваю себе на своєму місці. Ніхто не дражнить мене за мій колір волосся чи веснянки — навпаки, здається, тут таких, як я, чекають. Люди усміхаються, знайомляться, і мені з ними легко. Без масок, без напруги.

Олеся неймовірна. Вона така тепла, лагідна, і здається, розуміє мене з півслова. І навіть не віриться, що ми познайомилися лише вчора — ніби знайомі цілу вічність. А Ратмир… він дуже милий. І ще кмітливий. Спостережливий. Поруч із ним почуваєшся в безпеці, хоча він іноді й бурчить.

І все одно… Я вже сумую за бабусею. За її голосом, трав’яним чаєм і тим, як вона торкається мого чола перед сном. Треба обов’язково сьогодні написати їй листа. Розповісти, що я вже тут. Що все добре. І що світ довкола — чарівний.

Поки навколо тиша й усі ще дрімають, я, мабуть, напишу листа бабусі.

“Дорога бабусю,

Пишу тобі з місця, яке здається майже казкою. Ми вже прибули до школи, і я досі не вірю, що це все відбувається насправді. Тут усе дихає магією: повітря свіже, навколо — високі дерева, а в повітрі ніби літає щось невидиме, щось, що пробуджує всередині силу.

Я живу у великому дереві — так, справжньому! Всередині облаштовані кімнати, і в нас тут дуже затишно. Моя сусідка — дівчинка на ім’я Олеся. Вона дуже добра, і ми вже стали подругами. Так легко спілкуватися з нею, наче ми знайомі все життя.
Ще я подружилася з хлопцем на ім’я Ратмир — він трохи буркотун, але насправді розумний і добрий.

Бабусю, найголовніше — тут мене ніхто не дражнить. Ні за волосся, ні за веснянки. Тут я просто… я. І здається, що мені тут раді.

Я скучаю за тобою. Дуже. І за чаєм із м’ятою. І за тим, як ти гладиш мене по голові перед сном. Обіцяю писати частіше. Як тільки дізнаюся, як тут надсилати листи, одразу спробую передати цього.

Обіймаю тебе міцно-міцно.
Твоя Марі 💫”

Поки я дописувала листа бабусі, дівчата вже прокинулися. Ми по черзі сходили в душ, вмилися і, привівши себе до ладу, чекали, коли нам повідомлять подальшу інформацію. Щоб не нудьгувати, почали розмову — і якось непомітно заговорили про книжки. Виявилося, що всі ми — справжні книголюби. Це мене неймовірно потішило, адже читання — моє улюблене заняття. І знати, що я серед таких самих дівчат, стало ще одним маленьким підтвердженням: я потрапила саме туди, куди треба.

— У мене багато улюблених письменників, — мовила Соломія. — Дуже люблю сучасну літературу, але також читала Джейн Остін «Гордість та упередження». Це найкраща книга про кохання з усіх, що я читала з того періоду, — промовила вона з помітним захопленням у голосі.

— Так, я теж її читала! Вона неперевершена, — підтримала я. — А нещодавно прочитала українську книжку — Сергія Пономаренка «Упир». Дуже сподобалася. Це щось на кшталт детективу — затягує з першої сторінки.

— Треба буде й собі прочитати, — з блиском в очах відгукнулася Лада. — А мені подобається Тесс Ґеррітсен. Вона пише так, що я просто не можу відірватися. Якщо беруся — то на цілий день, — додала вона з щирим захопленням.

— А я більше люблю романи, — тихо мовила Олеся. — Вони допомагають розслабитися і трохи втекти від реального світу, — сказала вона з ледь вловимим сумом у голосі.

— У мене є ідея: давайте якось зробимо день спільного читання — оберемо одну книжку й потім її обговоримо, — запропонувала я.

— Так, давай! — в один голос погодилися всі дівчата.

Поки ми захоплено обговорювали книги, нас раптом покликали на загальний збір — мали розповісти про життя в таборі й плани на день. Ми нашвидкуруч зібралися й вирушили на галявину. Я одразу помітила Святослава, а поруч з ним стояв сонний, трохи скуйовджений Ростик. Лише Ратмира не було видно, та за мить і він приєднався до хлопців.

Ми з дівчатами підійшли до хлопців і завели розмову:

— Усім привіт! Як вам спалося? — запитала я з усмішкою.

— Не дуже, — відрубав Святослав суворим тоном. — Хлопці теревенили пів ночі, не давали мені заснути.

— Зрозуміло… До речі, познайомтесь: це Лада і Соломія, — я кивнула у бік дівчат, які стояли трохи осторонь. — А це Ратмир, Ростик і Святослав, — показала я вже на хлопців.

Хлопці радо прийняли нових знайомих, і ми невимушено почали спілкуватися, сміятися, ділитися враженнями від першої ночі у таборі. Атмосфера була легкою й доброзичливою — принаймні для більшості. Святослав, як і раніше, мовчав і тримався осторонь. Я мимоволі спостерігала за ним: здається, він не з тих, хто легко йде на контакт. Можливо, він просто мовчун. А може, не довіряє людям. Або ж йому просто важко звикати до нових обставин. У будь-якому разі, в ньому було щось незвичне — мов тиша перед бурею.

Поки ми жваво теревенили, до гурту підійшла Варвара Семенівна. Її строга, але водночас тепла посмішка одразу привернула до себе увагу.

— Доброго ранку, діти, — мовила вона, голосно й чітко. — Сьогодні у вас буде можливість познайомитися з деякими викладачами нашої школи. Вони не просто розкажуть про свої предмети — кожен дасть вам завдання, щоб ви відчули, що таке справжня магія.

Вона зробила крок убік і першою запросила до слова викладачку у витонченому синьому костюмі.