Розділ 6

Ми прибули в надзвичайне місце — щойно зійшовши з потяга, я відчула, як усе навколо дихає магією. Повітря тут було свіже й прохолодне, ніби з домішком гірського вітру, а шкіру ніби лоскотали невидимі нитки енергії. Здавалося, що саме повітря наповнює тебе силою, пробуджує щось глибоко всередині.

Навколо нас здіймався густий ліс — високі смереки й сосни шелестіли верхівками, вловлюючи кожен подих вітру. Мох вкривав каміння та стовбури дерев, а між ними пробивались промені сонця, створюючи чарівну гру світла. Я майже впевнена, що ми в Карпатах: нерівна поверхня, стрімкі схили й десь удалині — легкий туман, що стелився над верхівками гір, підтверджували мої здогадки.

Всі діти навколо були в захваті — кожен крутив головою, роздивляючись новий світ, у якому ми щойно опинились. Над майданчиком майоріли прапори нашої школи — на кожному був зображений символ однієї зі стихій: вогонь, вода, повітря, земля. Вони мерехтіли на вітрі, і здавалося, що навіть тканина у них жива — то іскриться, то переливається, то ледь тремтить.

Нас зустрічали усміхнені дорослі — хтось із них тримав сувій, за яким перевіряли списки. Усіх викликали по прізвищах, переконуючись, що нікого не залишили на вокзалі. Від цього було трохи тривожно, але водночас — затишно. Вони справді турбувались.

Я озирнулася ще раз. Це місце здавалося далеким і незнайомим, але водночас — таким, у якому хотілося залишитись. Я відчула, що воно може стати моїм новим домом. Проте в глибині серця я знала: я ніколи не забуду бабусю. І неодмінно дізнаюся, як тут надсилати листи — щоб розповісти їй, що я вже на місці, що все добре... і що світ навколо — дивовижний.

— Чи є тут Сокіл Марія? - суворим голосом покликала мене жінка і тим самим перервала мої думки.

— Так, я тут, - відповіла я.

Жінка була вбрана в елегантну, стриману сукню глибокого червоно-синього відтінку, що благородно пасувала до її постави. На ногах — витончені підбори, а на руці виблискувала тонка каблучка. Її каштанове волосся було акуратно заплетене в довгу, тугу косу, яка спадала на плече мов жива стрічка. Але найбільше вражали очі — незвичайного відтінку, що змінювався залежно від світла: то зеленкуваті, то золотисті, мовби зберігали в собі відблиск якоїсь давньої сили.

Вона трималася впевнено, навіть велично — пряма постава, уважний, трохи холодний погляд і стримана міміка. З першого погляду було ясно: ця жінка не просто частина школи — вона одна з тих, хто тримає її в рівновазі. Напевно, вона викладачка... а, можливо, й завуч. Її присутність відчувалася майже фізично — як витончена, але непохитна магія порядку.

Поки ми метушилися і тривала перекличка, нас уже покликали йти за ними.

— Дорогі наші, майбутні учні, — стійким голосом промовила вона, - вітаю вас у «Школі відьом та чаклунів». Мене звати Варвара Семенівна Богомаз, я — завуч цієї школи. Зараз ми всі дружно рушаємо за мною до нашого табору, де ви проведете два тижні перед початком навчання. Тут на вас чекатимуть випробування, аби ми могли зрозуміти, до якого факультету вас віднести. Випробувань небагато, тож ви можете спокійно відпочивати, заводити нових друзів і знайомства.

Я поглянула на Олесю й Ратмира, що стояли поруч, і зрозуміла: наче вже знайшла їх.

Ми всі рушили за нею. Тут було неймовірне подвір’я — багато знаків, дерев і буйної трави. Найбільше мене здивували велетенські дерева з дверима просто в стовбурах. Я одразу здогадалась — ми житимемо в них.

Варвара Семенівна зупинила нас жестом руки й продовжила:

— Ви будете жити в цих деревах. Вони спеціально облаштовані для вашого перебування в таборі, — її голос був спокійним, упевненим. — Коли вас розподілять по факультетах, ви переїдете до гуртожитків своїх факультетів і житимете в кімнатах по двоє. А поки що, всередині кожного дерева житиме четверо. Зараз я називатиму прізвища, ви підходитимете до мене, і я видаватиму вам спеціальний ключ.

Не всі були раді такому розселенню — багато хто вже встиг познайомитися в потязі й хотів би жити разом.

— Чаклуненко, Огницький, Туманюк і Кременяка — підійдіть, будь ласка, до мене.

Ратмир не приховував невдоволення.

— Я не хочу жити з цим хвальком, він мене дратує, — прошепотів він нам у вухо. Ми з Олесею ледь стримали хихіт.

— Бійся своїх страхів, — усміхнулась я у відповідь.

Усі четверо підійшли до завучки, і вона вручила кожному ключ. Він був незвичайний — наче суміш листочка й краплі. Хлопці трохи поспілкувалися й, здається, навіть порозумілися. Поки що.

— Хлопці, ваша кімната під номером сім. Якщо не знайдете — звертайтеся до когось із старших, — додала Варвара Семенівна.

Вони подякували й пішли шукати свій новий дім. А ми з Олесею залишилися чекати на свої імена — мовчки сподівалися, що нас поселять разом. За час подорожі ми встигли звикнути одна до одної.

— Вогнець, Сивокрил, Кристалюк і Сокіл — підійдіть до мене.

Я з полегшенням видихнула. Значить, ми з Олесею житимемо разом.

Отримавши ключі від кімнати №8, ми вирушили її шукати. Це виявилося зовсім не складно — кімната знайшлася швидко. Усередині було доволі просторо: на першому поверсі — простора вітальня, а на другому — дві окремі спальні. Ми з Олесею без вагань обрали одну на двох.

Наша кімната була затишною: світлі стіни, два ліжка й невелика, але зручна шафа. Звісно, була й ванна кімната — простора, чиста, зі всім необхідним: душем, умивальником і туалетом.
Після того як ми трохи розпакували речі, повернулися до вітальні — було саме час ближче познайомитися з дівчатами, з якими нам доведеться жити ці два тижні.