Розділ 5

Маргарита Степанівна швидко довела нас до потрібного вагона. У неї було чорне волосся й яскраво-зелені очі, а жовта сукня, в яку вона була вбрана, яскраво контрастувала з темним відтінком її зачіски. Ми тепло попрощалися, і вона рушила далі, а ми вирушили шукати свої місця.

Ми швидко знайшли свої місця й почали розкладати речі. За вікном проносилися знайомі краєвиди — поля, луки, невеликі села з червоними дахами. Пахло літом, і навіть крізь шибку відчувалося, як тепло ніжно лоскоче шкіру. Але з кожним кілометром усе змінювалося: дерева ставали вищими, небо — глибшим, а трава — темнішою, майже смарагдовою. Іноді здавалось, що сам ландшафт починає дихати і перетікати, як у сні. На обрії почали з’являтись дивні тіні — то височенні химерні дерева, то руїни старовинних веж, яких не було на жодній карті звичайного світу. Це вже був інший світ. Світ, що прокидається тільки для обраних.

Вагон виявився напрочуд просторим — м’які сидіння в червоно-зелених тонах, зручні полиці для багажу й великі вікна, крізь які струменів теплий світ. Все здавалося затишним і водночас трохи чарівним.

Я саме застібала сумку, коли до вагону зайшов хлопець. У нього було світле, майже медове волосся й темні, глибокі очі кольору смоли — ніби могли бачити крізь тебе. Він був у звичайних шортах і футболці з великим написом “Harry Potter”. Це виглядало особливо кумедно, зважаючи на те, що ми самі щойно вирушили до справжньої школи магії.

Його погляд ковзнув по всьому вагону, наче він щось шукав, а тоді зупинився на нас. Усмішка з’явилася на його обличчі — легка, ніби він знав щось більше.

- Привіт, дічатка, - привітався той.

- Привіт, - відповіли ми разом.

- Я так розумію, що сьогодні ми будемо їхати разом, - сказав той.

- Ну виходить, що так, - відповіла Олеся.

- Це добре, бо я чув, що до школи прямує хлопець до якого краще не підходити, бо він дуже багато про себе надумав. - з огидою в голосі сказав він.

- А звідти ти про це знаєш? - запитала я.

- Бо його родина найшанованіша у цих краях, хіба ти не зрозуміла про кого йде мова? - запитав той.

- Та ні, я нещодавно дізналася, що маю магію.

- Тепер зрозуміло, чому ти не знає про нього.

- Так, а хто це? - захоплено запитала Олеся.

- Та про Чаклуненка, він ще та заноза в дупі, - із посмішкою на лиці відповів той.

- А, зрозуміла, я чомусь відразу про нього подумала. - відповіла подруга, - так давайте будемо знайомитись, мене звати Олеся, це Марі, - показала вона на мене, - а тебе як звати?

- Мене звати Ратмир Огницький.

- Вперше чую таке ім'я, - із захопленням відповіла я.

- Та ти що, - із захватом відповів той, - у наших краях це поширене ім'я, може ви мене нарешті пропустите та я сяду бо вже якось втомився стояти.

- А ну так звісно, - відповіли ми з Олесею в один голос.

Коли Ратмир присів та заховав свій багаж ми почали розмовляти про все на світі, особливо про своє дитинство та де ми навчалися. Вони мені дуже подобаються Ратмир та Олеся,  ми наче одне ціле і це дуже відчувається, надіюся, що ми потрапимо до одного факультету. І тут нашу розмову перебиває жіночка середніх років із візочком на якому дуже багато солодощі.

- Дітки будете наші славнозвісні солодощі, - запитала у нас вона.

- А що у вас є? - запитав Ратмир.

- Та майже все і кристалетики,, повітряні кулькени, жаринки, краплі глибини, землянички шепоту, етерові хмаринки іскристі павутинки, кругогорошки та мармелядники.

- Та ви, що я вперше чую про такі солодощі, із захватом у голосі говорю я.

- Ну то дитинко спробуй усе потроху, - відповіла милим голосом продавчиня.

- Але я боюся, що в мене може не вистачити грошей, - із сумом в голосі говорю я.

- У нас тут інші правила, дитинко, ти може брати цукерки і ні за, що не хвилюватися, адже твоє навчання і харчування уже проплачено, - говорить жіночка.

- Але як я нічого не платила, - із подимовом відповідаю.

- Так твої батьки вже давно про все потурбувалися, хоч вони і померли, але за твоє навчання вони заплатили, бо твоя мама знала, що ти будеш відьмою.

- А звідки ви це знаєте? - запитала я.

- Ти ж Сокіл, правильно, - я киваю бо знаходжуся в шоці, - твою маму тут усі знали і поважали, вона була чудовою відьмою і твій тато був чудовим чаклуном, так що про тебе та твоїх батьків тут усі знають. - відповіла та.

- Ну тоді я спробую все потроху, і дякую, що хоч трішки розповіли про моїх батьків, бо моя бабуся ніколи не згадувала, що вони мали якусь магічну силі і тепер я наче дізнаюся про них по новому.

- Ну нічого, дитинко, я думаю, що ти ще багато всього почуєш про своїх батьків, відповіла вона та простягнула мені солодощі.

- Дякую вас, - вигукнула я бо мої друзі дивилися на мене і не могли нічого сказати. - З вами щось сталося? - запитую їх.

- Ти Сокіл, - із здивуванням у голосі запитує Мене Леся.

- Ну так із самого народження, а що? Чому моє прізвище ва так зацікавило?

- Бо ти в нашому світі дуже відома особистість, - відповів Ратмир, - про тебе знають усі відьми та чаклуни, ти легенда.

- В якому сенсі легенда? - запитала я.

- Ти ще будучи малою захистила наш світ від Темноголикого, - сказала Леся, - твої батьки померли через те, що захищали тебе від нього.

- Але як я захистила світ?

- Цього ніхто не знає, в тебе наче якийсь захисний механізм спрацював і ти його знищила.

- Нічого собі, - я була шокована цією інформацією, бо все життя я думала, що мої батьки загинули в якомусь ДТП, а вони захищали мене та чаклунський світ від якогось незрозумілого мужика.

Я трішки випала із розмови бо була шокована, мені ще більше хочеться дізнаватися нового про цей світ та батьків. Дізнатися подробиці як вони загинули і як я захистила світ.