Розділ 4

Я дивлюся по сторонах і дивуюся з кожною хвилиною, адже ми ще не доїхали до дуба, але зміни вже відбуваються. Ми наче подолали якусь браму — і це місце перетворилося на вокзал, у якому було багато родин, які проводжали своїх дітей на потяг.

— Ну що, моя люба, ось ми й приїхали. Зараз тобі потрібно підійти по квиток на автобус, але тобі не потрібні для цього гроші.

— Але як я зможу потрапити на потяг? — здивувалася я. — Адже в моєму світі, куди б я не поїхала, всюди потрібні гроші.

— Не хвилюйся, у нас все простіше. Ти підійдеш до реєстрації і скажеш своє ім’я та прізвище, — спокійним тоном відповіла вона.

— Але звідки вони знатимуть, що я їду до цієї школи?

— Марі, коли якийсь учень потрапляє до нас, то він автоматично вноситься до нашої магічної бази, — захоплено мовила вона, наче кожного разу ця інформація була для неї новою.

— Дуже зручно, — сказала я.

— Це точно. Давай так: я вже маю бігти, бо маю справи. Але ми з тобою обов’язково зустрінемося в таборі.

— Добре, — із посмішкою відповідаю я.

— Тоді, люба, я тебе залишаю і біжу. Якщо щось буде незрозуміло — запитай провідників або когось із батьків, — турботливо додала вона.

— Добре. Уже чекаю нашу наступну зустріч. Бувай!

— Бувай, люба, — вона обійняла мене, і це було дуже мило з її боку.

Дивлячись їй услід, я почала розглядати цей величезний вокзал. Він був оформлений, наче замок, але з власними магічними особливостями. Стійка реєстрації видалася мені дивною, адже вона була всередині дерева, в яке вбудовано мікрофон і маленьке відділення — як я зрозуміла, саме звідти видаються квитки. Тому першим ділом я пішла туди.

— Добрий день, мені потрібен квиток, — сказала я, трохи ніяковіючи, бо розмовляла з деревом. Якби це побачили мої однокласники — точно почали б реготати.

— Добрий день, — відповів приємний жіночий голос. — Скажіть, будь ласка, ваше ім’я та прізвище.

— Марія Сокіл, — відповіла я.

— Так, я бачу вас у базі. Ось, тримайте ваш квиток.

— Дякую.

— Ваше місце — це вагон 12, місце 15, — повідомило мені дерево. Хоч як дивно це звучало.

— Дякую.

Я взяла квиток і почала його роздивлятися. Він був невеликого розміру, на ньому було написано «Школа відьом та чаклунів», а також номер вагону й місце.

Я озиралася навколо, і що більше вдивлялася — то сильніше дивувалася. Усе тут було настільки продумано, ніби створене з любов’ю та магією. Кожен куточок території дихав власною стихією.

Сектор вогню виблискував усіма відтінками червоного та помаранчевого. Язички полум’я, що спалахували на вітру, заворожували — я не могла відвести погляду. Вогонь тут був не агресивним, а живим, теплим — наче кликав ближче.

Сектор води манив прохолодою. Тихий плескіт водоспадів і повільні краплі, що спадали з повітря, створювали особливу тишу. Її краса була м’якою, спокійною, але з такою глибиною, що перехоплювало подих.

Повітря — це було щось інше. Його неможливо було вловити, але воно огортало з усіх боків. Неспокійне, грайливе, небесно-блакитне, воно дарувало відчуття свободи — ніби я могла злетіти.

Земля — глибока й надійна. Її зелено-коричневі барви заспокоювали, а аромати трав і кори викликали відчуття дому. Хотілося просто сісти й слухати, як вона дихає.

Кожна стихія була особливою. І кожна — щось у мені зачіпала. Я не знала, яка з них мені ближча. Може, всі? А може, жодна. Але страшенно хотілося спробувати… кожну.

Раптом я почула гул потяга, що прибував. Я не могла дочекатися, коли вже сяду в нього. Та коли глянула на перон, то побачила, що вагони якось дивно розташовані, і я не могла знайти свій. Трохи засмутилася, але згадала пораду хрещеної — підходити і запитувати, адже тут усі готові допомогти.

І тут я побачила дівчинку приблизно мого віку з довгим каштановим волоссям і підійшла до неї.

— Привіт, — трохи ніяково сказала я.

— Привіт, — відповіла вона привітно.

— Ти не могла б допомогти знайти мій вагон? Бо я щось не можу розібратися, як туди пройти.

— Так, звісно, — з усмішкою мовила вона. — Я теж не сильно в цьому розуміюся, але моя мама, Маргарита Степанівна, нас проведе.

— Добре, дякую.

Ми чекали її маму в тиші, але нам обом було трохи ніяково, тому ми почали розмовляти та дізнаватися більше одна про одну.

— Мене звати Олеся, а тебе як? — запитала вона.

— Мене Марія, але всі називають мене Марі, — відповіла я.

— Дуже цікаве скорочення ти собі обрала. Бо я просто — Олеся. Або Леся, як тобі буде зручно, — сказала вона. — До речі, а звідки ти?

— Я з Київської області, а ти?

— Я — з Черкаської області. О, то виходить, ми сусідки! — із завзяттям вигукнула вона.

— Виходить, що так, — я була рада, що познайомилася хоч із кимось. — А ти давно знала, що ти відьма? — запитала я.