Розділ 3

Першу половину дороги ми їхали мовчки, бо ніхто не знав, про що говорити. Потім Юстина почала розповідати мені про школу — адже тепер саме там я буду проводити більшу частину свого часу.

— Наша школа вважається найкращою в Україні, — почала вона, — адже наші учні старанно навчаються, а викладачі їм допомагають. Територія в нас доволі велика: є чотири гуртожитки для кожного факультету, і кожен із них поділений на жіночі та чоловічі секції. Також маємо різні корпуси, де проходить навчання, але вони всі з'єднані між собою. Розклад складається так, щоб учні мали змогу дійти до аудиторії й трохи відпочити між заняттями.

— У мене є запитання.

— Так, люба, говори, — відповіла хрещена.

— А які факультети є в школі?

— Ну, в нас їх чотири, як я вже казала. Кожен відповідає за одну зі стихій: вогонь, земля, повітря та, звісно ж, вода.

— Зрозуміло. Але як дізнатися, до якого факультету належиш ти? — запитала я.

— Це дуже просто. Перед тим, як почнеться розподілення, ви перебуватимете в таборі. Там будете виконувати різні завдання, і поступово стане зрозуміло, до якої стихії вас віднести.

— А скільки триває табір? І як довго проявляються здібності?

— Табір триває два тижні перед навчанням. А здібності... це індивідуально. В когось проявляються вже наступного дня, а в когось — під самий кінець.

— А бувало таке, що сила не проявлялася взагалі?

— На моїй пам’яті такого не було.

— Це добре...

Декілька хвилин ми їхали мовчки й кожна думала про своє. Але потім я порушила тишу:

— А багато студентів у вашій школі?

— Буває по-різному. Найбільше було десь дві тисячі, а якось ледь зібрали сімсот.

— А в цьому році багато буде?

— Чесно кажучи, я й сама поки що не знаю. Адже в той час, коли надходили запити на вступ або фіксувалася магічна активність, мене в школі не було, тож не можу сказати напевно, — у цей момент вона була трохи засмучена. Думаю, вона справді любить цим займатися, тому я вирішила не розвивати тему.

— Зрозуміла...

— До речі, ми майже доїхали до вокзалу.

— Я думала, що ти мене аж до школи відвезеш.

— На жаль, не маю такої змоги. Але тобі буде цікаво поїхати туди потягом. Можливо, навіть знайдеш собі друзів.

— Ну добре... — нерішуче відповіла я.

Поки ми розмовляли, я не дивилася на дорогу. Але коли поглянула у вікно — трішки стривожилася: ми були посеред поля, і вдалині стояв величний дуб. Ми прямували просто до нього.

— Вибач, а куди ми прямуємо?

— На вокзал, — незворушно відповіла вона.

— Але ми серед поля...

— Я знаю. Це правильна дорога.

— В якому сенсі?

— Бачиш той дуб? — усміхнулася вона. — То наш вокзал. Там є потаємний хід, яким ми проходимо до перону.

— Зрозуміла... — всередині мене з’явився неспокій, бо я не зовсім зрозуміла, що вона мала на увазі.

Я просто сиділа й чекала, що буде далі, бо це був єдиний мій вибір на даний момент.