Розділ 2

Я сиділа на валізі біля порогу й нервово кусала губу. Хрещена запізнювалася. А я… я досі не розуміла, в що вплуталась. Я довго думала, чи потрібно це мені, але бабуся мене переконала, адже там я познайомлюся зі світом моєї мами й дізнаюся більше про її життя у школі.

І тут я чую, як до мого будинку під’їжджає автівка дуже незвичного кольору, як для нашого містечка. За кермом сидить блондинка з довгим волоссям — вона наче зійшла з якогось модного журналу. Сукня чорного кольору дістає їй до колін і підкреслює її шикарну фігуру, туфлі теж чорні, класичні. І ще в неї довгі ноги… Я б теж собі такі хотіла.

Вона виходить і прямує до мене.

— Привіт, моя люба, — говорить вона. — Як ти виросла! Твої очі, як були в твоєї мами...

— Добрий день, — вітаюся я. — Ну так, я виросла. Мені вже 15 років.

— А, ну так. Я просто рідко до тебе приїздила.

— Якщо чесно, я вас взагалі не пам’ятаю.

— Це не дивно. Минуло багато років. Дозволь представитися заново… Мене звати Юстина Андріївна Відьмаченко. Прізвище говорить саме за себе, — пожартувала вона.

— Мене звати Марія, але всі мене кличуть Марі.

Ми з нею обійнялися й почали завантажувати мою валізу у багажник. Моя бабуся стояла біля машини й плакала, бо відправляє свою рідну внучку невідомо куди… Але вона впевнена, що там буде краще. І ось настав час збиратися та їхати.

— Ти себе там бережи й не давай нікому себе ображати, — говорить бабуся.

— Бабусю, ти теж себе бережи і телефонуй мені, — говорю я їй, але тут мене перебиває моя хрещена.

— Боюся, що розмовляти по телефону вам не вдасться.

— Чому це? — запитую я.

— Бо в нас блокують такі сигнали. Але ви можете листуватися. Адресу я зараз запишу.

Юстина Андріївна відходить і записує адресу на листочку.

— Ну нічого, бабусю, я буду тобі писати кожного дня. Я давно хотіла спробувати ось так — з кимось переписуватися, — посміхаючись, говорю бабусі.

— Ну, дивись мені, щоб не забувала стару.

— Та ти що! Я про тебе ніколи не забуваю.

— Так, дівчатка, нам уже час, — підійшла до нас Юстина й віддала бабусі листочок з адресою.

Ми з бабусею міцно обійнялися. Вона поцілувала мене в щічку й провела рукою по моєму розпущеному волоссю.

— Бережи своє волосся, воно в тебе найпрекрасніше.

— Добре, бабусю.

Я ще раз глянула у вікно й побачила, як бабуся хрестить мене слідом. Мій старий світ лишався за спиною. Попереду був новий — і, здається, зовсім не звичайний.

— Ну що, ти готова? — запитує мене хрещена.

— Та готова, тільки трішки хвилююся, — відповідаю я.

— Нічого, це з усіма таке буває. Якби ти знала, скільки за цих п’ятнадцять років я дітей відвозила до школи — і всі вони хвилювалися, а потім звикли.

— Ну добре, надіюся, я теж звикну.

Буду рада вашим відгукам!

З любов'ю ваша авторка)