Розділ 1

 Нещодавно моє життя кардинально змінилося: я дізналася, що моя померла мати була відьмою. Я була настільки шокована цією інформацією, що навіть знепритомніла. Моє життя розвернулося на 180 градусів, і я не знаю, як далі жити, адже єдина людина, якій я довіряла, брехала мені все життя…  

Ну, зараз не про це. Я хочу розповісти вам, з чого все почалося. Мене звати Марія Максимівна Сокіл, я проживаю із своєю бабусею Лідією Семенівною у невеличкому містечку Київської області. Ходжу я до 9 класу, маю найліпшу подругу Маринку, з якою товаришую ще з дитячого садочка. Вона весела, розумна і полюбляє спорт, особливо футбол, а от я, навпаки, футбол не дуже люблю, але обожнюю волейбол — граю в нього щодня.  

У школі зі мною майже ніхто не хоче товаришувати, бо вважають, що я схожа на відьму. У мене руде волосся, як у тата, зелені очі, як у мами, та ще й багато веснянок на носі, які я обожнюю, але моїм однокласникам вони не подобаються.  

Нещодавно зі мною почали відбуватися дивні речі. Ось їх перелік:  

- запаморочення;  

- біль у голові;  

- тварини почали мене слухатися, і, до того ж, я наче розумію, що вони мені говорять.  

Я нічого не сказала бабусі, бо вона б відправила мене до лікаря, а мені до нього зараз не можна, адже в мене змагання з волейболу, на яких я обов'язково повинна бути. Тому я почала пити чай із ромашки і їсти мед — говорять, ці два компоненти заспокоюють нервову систему. Я щодня тренуюся і майже не відчуваю болю в голові, адже, коли ти граєш, світ стає на паузу.  

І ось настав день змагань проти наших запеклих ворогів. Наша команда налаштована на перемогу, бо ми тренувалися, не покладаючи рук. Наша капітанка Оленка завжди знає, як нас підбадьорити:  

— Любі мої дівчатка! Я знаю, що сьогодні ви всі нервуєте, адже хочете їх перемогти, але давайте насамперед кайфувати від гри. Я впевнена в сьогоднішній перемозі, тому давайте розчавимо їх!  

І ось нам подають сигнал, що вже пора виходити на поле. У нас велика команда, і всі дружні між собою: Оленка — наш капітан, Марго — б'є найкращі нападаючі удари разом з Ірою та Танею, прийом м'яча — це Інеса та я. Це основний склад. На заміні у нас — Олеся, Івана, Лєра, Василина та Аня.  

Гра розпочалася, як і зазвичай: ми вийшли на поле, обмінялися рукостисканнями, розіграли м'яч на три і розпочали саму гру. Ми йшли з ними ніс у ніс, і всі вже були втомлені. Рахунок 17:18 — не на нашу користь. Але зараз моя подача, тому думаю, що ми відіграємося. І тут стається щось дивне: я підкидаю м'яч, дивлюся на нього, а він просто зникає з мого поля зору… І через декілька секунд я втрачаю свідомість.  

Прокинулася я в лікарні. Біля мене сиділа бабуся, а поруч стояла крапельниця. Я почала розпитувати, що сталося, і ось цей момент, де моє життя поділилося на "до" та "після".  

— Моя люба онучко, я давно мала тобі розповісти, що ти в мене обдарована, — плачучи, говорить бабуся. — Твоя мама була незвичайною людиною.  

— Як це — незвичайною? А якою тоді? — запитую я.  

— Вона була відьмою і мала надзвичайні сили.  

Я була шокована, почувши цю інформацію.  

— Ти ніколи не розповідала мені такого про маму. Чому?  

— Бо я надіялася, що в тебе не буде цих чарів, адже твоя мама загинула і не встигла передати тобі свій дар, — усе ще плачучи, говорить бабуся.  

— Ну чому ти так гадала? — вже теж на межі, щоб не заплакати.  

— Бо я не хотіла, щоб ти вчилася магії, — дуже серйозно говорить вона.  

— Так я теж не дуже хочу вчити ту магію, — відповідаю я.  

— Але в даній ситуації ти повинна будеш поїхати у школу для відьом та чаклунів.  

Я перебуваю просто в ступорі… Моя бабуся хоче відправити мене в якусь незрозумілу школу. Що взагалі зараз відбувається?  

— Я нікуди не хочу їхати! У мене тут Маринка, ти, дівчатка з волейбольної команди, і я вже ходжу до школи.  

— Ти вже через місяць випустишся з 9 класу і потім поїдеш вчитися туди.  

— Але я не хочу нікуди їхати! — кричу я вже на бабусю, бо не хочу її залишати тут саму. — Ну будь ласка, не відправляй мене туди, я там нікого не знаю!  

— Тобі доведеться туди поїхати, бо якщо ти не поїдеш, то накоїш лиха.  

— Якого лиха я можу накоїти?  

— Ну, наприклад, відправляти речі в незрозумілі місця, говорити з тваринами, лунатити...  

Я ошелешено дивлюся на бабусю й ніяк не можу збагнути, що зараз коїться. Ми сиділи десь п'ять хвилин у тиші — було чути лише, як цокотить годинник і лікарі ходять коридором. Нашу тишу порушила бабуся:  

— Зрозумій мене правильно. Я не хочу тебе втрачати і не хочу, щоб ти їхала, але зараз це єдиний варіант, щоб тебе врятувати. Твоя мама теж не хотіла туди їхати, але знайшла там прекрасних друзів і свою хрещену. До речі, вона, здається, працює в тій школі викладачем, тож одну людину ти вже знаєш.  

— Я її давно не бачила і навіть не пам'ятаю, як вона виглядає…  

— Нічого страшного, у мене зберігся її контакт, я зателефоную їй і поговорю про нашу ситуацію.