Останній штрих

Зоряна сиділа, зіщулившись на краєчку виступу. Навколо співали птахи, зустрічаючи сонце, небо вкривали хмарки пастельних кольорів, повітря було сповнене пахощів пізньої весни. Усе кликало в майбутнє, у вир життя...
 Кляте життя. Усім на неї наплювати. Батьки не вважають її за людину, забороняють усе що тільки можна. Учителі занадто прискіпливі: Злата Сергіївна не розуміє її картин, Нонна Іванівна заодно з батьками. Подружки десь далеко. Єгор... йому все одно. Роман! Підла свиня – зробив вигляд, що прагне високого, а сам туди ж, куди всі хлопці. Єдина людина, яка розуміла й підтримувала її, виявилася просто пікапером, якому потрібна чергова дівчина. Ще й як усе обставив – утеча,  закинутий будинок, схід сонця... Думав, на неї це подіє. Яке паскудство!
Життя простягалося перед нею, як довга, неяскрава лінія – із тепленького минулого до розпланованого майбутнього. Вона спробувала зробити наперекір батькам – і ледь не стала жертвою.
Повернутись додому і знову жити, як жила? Це незносно! Чого варте довге-довге життя без власної волі. А змагатися з найріднішими, сама-самісінька – вона не зможе. 
І замучена глибоким сумом душа зважилася на єдиний вихід із свого становища. Хай стане смерть її пробудженням. 

***

Прийшов час для останнього малюнку. 
Фарба для нього – кров. 
Фон – беззоряні сутінки вулиці. 
Пензель – власне тіло.
А критиками хай виступає хто хоче – хоч батьки, хоч поліція... хоч хробаки, хоч ангели...