Над містом

Старий закинутий будинок зустрів їх заростями перецвілого бузку та ще не розкритої шипшини. Продиратися крізь них було важкувато, але попереду ішов Роман. Зоряна затуляла обличчя товстими рукавами від тих колючок, які не встиг відвести парубок.

- А тут безпечно? – стиха спитала дівчина, коли вони залізли на перший поверх.

- Взимку тусуються бомжі, але зараз ми тут самі. Так що... – розвів руками Роман.

- Пішли нагору? – Зоряні не терпілося подивитися на місто.

Було трохи лячно підійматися темними сходами, та Роман був попереду і завчасно попереджав про можливі ями чи розбите скло. Останні зусилля і вони на даху.

- Який вид, - мрійно вимовила Зоряна, підійшовши до краю. Місто лежало десь у глибині – тьмяні ліхтарі на сріблистих вулицях, зелений шум парків, блискучі крила машин, будинки з їх поснулими жителями. Зоряна зачаровано дивилась униз. Їй хотілося полетіти над всією цією красою...

- Не звались, - попередив Рома, обіймаючи її за талію. Дівчині це здалося трохи дивним. Але хай, хіба друзі не обнімаються?

- Ти був тут раніше?

- Декілька разів. Ще пацаном лазив. Ха, батьки мене ледве не вбили!..

Зоряна тільки зітхнула.

- Чого ти? – щиро здивувався юнак, - а, тебе ж дома закрили. Не переймайся, помиришся.

- Ти так спокійно говориш про це! Для мене це жах...

- Так, так, - поспішно погодився Роман, - але у тебе є я.

- Ти, - посміхнулася дівчина. – Та мене непокоїть не лише сварка. Що вони зроблять, як дізнаються, де я була?

- Ну що ти! Ми не так довго тут будемо і встигнемо до шостої. Краще дивись, яке небо!

Кольори світлішали. Далеко на сході з’явилася нечітка тьмяно-золотиста смужка. Вітер шурхотів у листі кущів, що під будинком.

- Так дивишся на місто, на природу, і чуєш, що жива, - знову почала розмову Зоряна, - вдома я давно себе так не почуваю. Усе таке звичайне, набридле. Уроки, хатні справи, вечірній серіал з мамою, плітки однокласниць, мамині подружки, які дістають мене своєю увагою. Здається, вони все за мене вирішили – і де вчитися, і ким бути ... і з ким бути. А може, мені роковано прожити одній, присвятивши себе мистецтву? – промовила Зоряна, думаючи про байдужого Єгора.

- Не думаю, - вставив Роман, - ти дуже гарна дівчина, як чоловік кажу тобі. Малювання – прикольна штука, та для нього потрібна пристрасть. Хіба ти не чуєш її? – юнак взяв дівчину за руки.

- Про що ти кажеш? – Зоряна зробила вигляд, що не зрозуміла, і трохи віддалилася.

- Ти хочеш відчути життя. Я зроблю тебе живою, - відповів Роман, притягуючи її обличчя до себе, - ми будемо щасливі, як ніколи – саме зараз, під першим промінням сонця. Довірся мені, мала.

- Чого ти хочеш від мене?! – Зоряна вирвалася з обіймів, - ти мені просто друг і ніхто більше!  – і замовкла, почервонівши.

- Не бійся, тобі сподобається, - посміхнувся хлопець.

- Та ти що! Я кохаю іншого! А з тобою просто час проводжу... – почала Зоряна, та Роман знову схопив її і продовжив.

- Навіть якщо ти когось кохаєш, хіба не класно було б спробувати з іншим, щоб потім здатися йому шикарною?

Зоряна в паніці дивилася на юнака, а потім вибухнула прокльонами.

- Та як ти можеш! Ти здався мені тонкою душею, єдиним, кому сподобалися мої картини. А виявився звичайним бабієм! Завів кудись, де людей нема, хочеш погратися? Знати тебе не хочу, - кричала дівчина, біжучи кудись углиб будинку.

- Стій, дурепо! Ти ж розіб’єшся! – гукав Роман, намагаючись наздогнати її.