У фіолетовій вітальні зібралися гості: День народження хазяйки дому. Звичайно, присутні і сім подруг-чародійок, серед них і Зорянина мати. Сама дівчина схвильована і серйозна: улюблена вчителька приймає дарунок.
- Дякую тобі, Зорю. Дуже тонка і ніжна робота. Здається, ти перевершила себе. Може, ти б продавала свої натюрморти?
- Так, їх у нас дома стільки, що хоч замість обоїв клей, - сміється тато.
- Ой, Нонко, не псуй мені дитину! Ну куди їй в художники? Це ж природжений філолог! Он Зоя давно хоче бачити її серед своїх студентів.
- І ти думаєш, що філологи більше заробляють, ніж художники? – спитала завідувач кафедри романо-германської філології.
- Але принаймні це пристойна постійна робота. А художник? Треба бути нахабним, а Зоря – ніжна натура. Та й таланту в неї малувато – додала мама на вушко Зої.
Зоряна тим часом дивилася на Нонну Іванівну широко розкритими очима:
- Ви справді вважаєте, що я могла б бути художником?
- Можливо, Зорю.
- Я так мріяла про це в дитинстві! Але потім виросла і вирішила, що це несерйозно.
Нонна Іванівна посміхнулася нишком – Зоряна, і виросла!
- Ти можеш спробувати. Ти ж ходиш до живописного гуртку, тому для тебе це не новина. Але вирішувати треба упродовж цього року – адже потім або в 10 клас, або в художнє училище. У свій час я теж робила цей вибір.
- Між чим? – спитала дівчина.
- Між балетом і ботанікою. Я непогано танцювала, але у театрі була б лише однією з багатьох. Тому з важким серцем я обрала те, що мені вдавалося краще. Зараз я не жалкую – знайшла місце у житті, чудових подруг, спосіб приносити людям користь, – казала Нонна Іванівна, - та й квіти я люблю. Кожна весна нагадує мені про це...
Вони стояли на балконі, вдихаючи аромат раннього вечора, милуючись ледве затіненим хмарками місяцем.
«Яка краса! – думала Зоряна, - хіба можна бути нещасною серед цієї живої картини?»