- Ти вже придумала, що даруватимеш Нонні Іванівні?
- Так. Картину. Якщо хочете – подивіться. І мені потрібна ваша мистецька порада, - відповіла батькам Зоряна з посміхом.
Але у кімнаті їй стало трошки соромно, бо мама дивилася на картину невдоволено, а тато помовчав, ніби не знаючи як почати, і промовив:
- Золотце, але навіщо ти прималювала портрет? Ти ж знаєш, у тебе не виходять люди. Ти гарно малюєш квіти, але не людей.
- До того ж, - докинула мама, - це не дуже ввічливо – дарувати портрет п’ятнадцятилітньої давності. Адже ти знаєш, як Нонна Іванівна хоче гарно виглядати і жалкує за своєю молодістю.
- Але ... але... цей портрет такий одухотворений! Хоча ти маєш рацію. Я не бажаю дарувати неввічливий подарунок. Доведеться стерти.
***
Портрет був перемальований. Нонна Іванівна була тут навіть схожішою на себе, ніж в житті (як таке може бути, Зоряна не знала, однак думка їй подобалась). Дівчина прикидувала, яку б одіж намалювати, і врешті вирішила: а чому б не поексперементувати? Вона одягла учительку в довгі переливчасті шати. Звичайно ж, фіолетові. Гулька на голові перетворилася на гілку бузку. Така собі фея із «Сплячої красуні».
Ідея людей-квітів захопила її, і ось уже невдалий натюрморт пішов на проби. Малювати поверх фарб довелося тушшю, однак це вийшло дотепно. Лілеї змінилися на корону принцеси та пащу дракона, маки - на козацькі шаровари, волошки стали колесами велосипеда, а півонії – пишними ковдрами навколо колиски. Зоряна давно не відчувала стільки насолоди від малювання. Ще в дитинстві вона любила зображувати людей, красиві костюми, цікаві сценки, однак виходило не дуже, і тому вона перейшла на квіти, які їй вдавалися. Вдавалися, вдавалися, аж поки обридли.