Епілог. Жінка, яка прокинулася чужою, заснула собою

Через три дні після того, як людство майже перетворило безсмертя на корпоративну послугу з автоматичним продовженням підписки, на борту «Едем-7» уперше настала тиша.

Нормальна.

Без великої літери.

Без древньої сутності.

Без мільйонів голосів, які намагалися переконати тебе, що особиста свобода — це просто невдале налаштування користувача.

Ніхто не кричав.

Ніхто не прокидався в регенераційній капсулі.

Жоден адмірал не вимагав передати йому право власності на чужу свідомість.

Навіть Орен Вей не отримав нового юридичного прецеденту протягом шести годин.

Саме це налякало його найбільше.

— Щось не так, — заявив він за сніданком.

Лія підняла очі від чашки.

— З чим?

— З усім.

— Дуже конкретно.

— Уже шість годин ніхто не повернувся з мертвих.

Юнас Гейл, який сидів через два столи, підняв ложку.

— Я можу лягти й удавати.

Орен глянув.

— Не смішно.

— Мені смішно.

— Ти юридично досі складний випадок.

— А ти юридично досі зануда.

Мара, яка сиділа поруч з Аелою, сказала:

— Обидва твердження підтверджені.

Лія ковтнула каву.

— Мара.

— Що?

— Не заохочуй.

— Я не заохочую. Я класифікую.

Аела дивилася на них і думала, що, мабуть, саме так виглядає нормальне життя після кінця світу.

Хтось їсть.

Хтось сперечається.

Хтось скаржиться на право.

Хтось, хто помер два роки тому, просить передати сіль.

І ніхто навіть не вважає це найцікавішою частиною ранку.

Юнас простягнув руку.

— Сіль.

Аела передала.

Він кивнув.

— Дякую.

Пауза.

— Ти зараз подумала про те саме?

— Про що?

— Що я мертвий.

— Ні.

Юнас усміхнувся.

— Брешеш.

— Трохи.

— Прогрес.

Аела теж усміхнулася.

Раніше вона бачила в ньому доказ катастрофи.

Тепер — Юнаса.

Не того Юнаса.

Не старого.

Не поверненого.

Просто цього.

Він уже встиг посваритися з автоматом харчування, змінити зачіску, відмовитися від іпотеки, яку Земля намагалася воскресити разом із ним, і заявити сестрі, що поки не готовий називати її «своєю родиною» без внутрішньої перевірки.

Лея прийняла це краще, ніж банк.

Банк узагалі виявився менш психологічно гнучким за смерть.

Мара сказала:

— Земний кредитор знову надіслав запит.

Юнас завмер.

— Який?

— Вимагають підтвердити твою особу.

— Я вже підтверджував.

— Вони хочуть біометрію.

— Я інша біометрія.

— Саме.

— Тоді що їм потрібно?

Мара прочитала повідомлення.

— «Доказ безперервності позичальника».

Юнас дивився.

Аша Рейн, яка сиділа поруч, не витримала:

— Вони хочуть довести, що ти достатньо той самий для боргу, але недостатньо той самий для прав?

Орен підняв палець.

— Юридично…

Усі одночасно:

— НІ.

Він опустив руку.

— Добре.

Лія усміхнулася.

— Ми вчимося.

— Я ненавиджу цей корабель.

Мара сказала:

— Твоя заява про звільнення відхилена.

— Ким?

— Мною.

— Ти не мій роботодавець.

— Технічно…

Орен закрив обличчя руками.

— Я піду працювати на астероїд.

Юнас сказав:

— Там теж право власності.

Орен глянув крізь пальці.

— Ненавиджу космос.

Аела засміялася.

І її сміх не викликав жодної чужої кардіограми.

Нейра не відчула.

Іра не прокинулася.

Жодна зі ста інших реконструкцій не отримала фрагмент її радості через мережу.

Протокол «Межа» працював.

Це теж було дивно.

Колись свободу доводилося захищати від армій.

Тепер — ще й від надто хорошого Wi-Fi.

Після сніданку Аела пішла до архіву.

Сама.

Навмисно.

Вона робила це вже другий день.

Не тому, що боялася Мари.

Навпаки.

Саме тому.

Їй потрібно було перевірити, чи вміє бути сама не як покарання, а як стан.

Коридори «Едем-7» змінилися від часу, коли Лія вперше вирушила в колонізаційну місію.

Частина стін тепер мала живі веларійські мембрани.

Деякі системи «Аеріса» проросли в корпус.

Тонкі золотисті волокна проходили поруч із кабелями.

Людська інженерія й біологія чужої цивілізації співіснували так само, як усі на борту.

Не завжди елегантно.

Але працювало.

Біля архіву стояв новий напис:

СПАДКОВА ПАМ’ЯТЬ — ДОСТУП ЛИШЕ ЗА ЗГОДОЮ НОСІЯ

Аела зупинилася.

Потім підійшла до панелі.

— Змінити.

Мара відповіла зі стіни:

— Що саме?

Аела підняла голову.

— Ти слухаєш?

— Це мій корабель.

— Лія каже, що її.

— Лія багато чого каже.

— Я скажу їй.

— Вона теж слухає.

З іншого динаміка:

— Так.

Аела засміялася.

— Напис.

Мара:

— Що не так?

— «Носія».

Коротка пауза.

— Правильно.

Текст змінився.

СПАДКОВА ПАМ’ЯТЬ — ДОСТУП ЛИШЕ ЗА ЗГОДОЮ ОСОБИ

Аела кивнула.

— Краще.

Лія сказала:

— Ви обидві сьогодні задоволені?

— Поки що, — відповіла Мара.

— Лякає.

Канал закрився.

Аела ввійшла.

Тут зберігали пам’ять Ейлани.

Не всю.

Тільки доступні фрагменти, які колись були вбудовані в Аелу.

Їх уже відокремили від поточного нейронного профілю.

Не видалили.

Аела сама відмовилася.

Першого дня після битви Мара запитала:

— Хочеш прибрати?

Аела довго думала.

Могла.

Уперше справді могла.

Ніякого Садівника.