Частина VІІІ. Тиша повернулася не голосом, а множиною

Перші сто двадцять сім тисяч сердець почали битися за дев’ять хвилин до того, як «Едем-7» увійшов у систему теплого саду.

Мара почула їх раніше, ніж сенсори побачили планету.

Не вухами.

Не через радіоканал.

Не як сигнал.

Як ритм.

Сто двадцять сім тисяч слабких імпульсів одночасно торкнулися древньої мережі, розтеклися її мертвими й напівживими вузлами й увійшли в Мару тією частиною свідомості, яка колись належала навігаційному розуму іншого корабля.

Вона різко випросталася у кріслі.

Лія одразу повернула голову.

— Що?

Мара не відповіла.

Її пальці завмерли над голографічною панеллю.

На шиї спалахнула тонка темна лінія.

Аела, яка стояла позаду, помітила першою.

— Мара.

— Я знаю.

— Болить?

— Не фізично.

— Це ти зараз так красиво сказала «так»?

Мара видихнула.

— Сто двадцять сім тисяч двісті чотири.

Лія насупилася.

— Чого?

— Сердець.

Місток замовк.

Молода Лія, яка сиділа за резервною навігаційною консоллю й уже третю годину доводила старшій собі, що двадцять три роки — достатній вік для керування міжзоряним кораблем, тихо присвиснула.

— Було сто двадцять сім тисяч.

— Було, — сказала Мара.

— Звідки ще двісті чотири?

— Садівник працює понаднормово.

Молода Лія кивнула.

— Хоч хтось у цій місії поважає продуктивність.

Старша повернулася до неї.

— Ти зараз жартуєш про незаконне масове створення людей?

— Я адаптуюся до корпоративної культури.

Мара, не відриваючись від даних, сказала:

— Не перекладай відповідальність. Чорний гумор потребує особистої дисципліни.

— Це вже етичний кодекс?

— У нас мало етики. Бережемо те, що лишилося.

Саера ледь усміхнулася.

Лія подивилася на всіх.

— Дивовижно. Я командую кораблем, де навіть сарказм має стандарти якості.

— Ти пишаєшся, — сказала Саера.

— Ні.

— Обличчя.

— Зв’язок закритий.

— Я вже не потребую зв’язку.

Лія зітхнула.

Колись вона вірила, що вміє приховувати емоції.

Потім зустріла Саеру, яка бачила їх майже без слів.

Потім Мара отримала тіло й відкрила для себе мікроміміку.

Потім з’явилася Аела, яка вчилася читати людей із захопленням біолога, що випадково знайшов новий вид нервового розладу.

А потім ковчег створив двадцятитрирічну Лію, яка буквально пам’ятала всі способи, якими капітанка брехала собі до початку дорослого життя.

Тепер приховувати почуття було приблизно так само ефективно, як стояти оголеною перед медичним сканером і вимагати, щоб рентген поважав приватність.

— Дистанція? — запитала Лія.

Мара провела долонею по карті.

— Чотири хвилини до зовнішньої межі системи.

— Сад живий?

— Частково.

— Дуже заспокійливе слово.

— Після всього, що ми бачили, слово «живий» теж уже не надто заспокоює.

На екрані з’явилася планета.

Спочатку — темна куля.

Потім світло далекої зорі торкнулося її атмосфери.

І місток замовк.

Теплий сад не був садом.

Не в людському розумінні.

Це був цілий світ.

Зелено-золотий.

Над океанами піднімалися континенти, вкриті рослинністю настільки щільною, що її крони створювали власний клімат. Крізь хмари проходили гігантські золоті стовбури дерев заввишки в десятки кілометрів.

Між ними світилися концентричні структури.

Мара збільшила.

Капсули.

Тисячі.

Мільйони.

Лія тихо сказала:

— Отже, «теплий сад» був маркетингом.

Тала стояла біля входу на місток.

Дівчинка підійшла ближче.

— Колись ні.

— Ти пам’ятаєш?

Вона кивнула.

— Тут справді був сад.

— Що сталося?

Тала дивилася на планету.

— Вони не хотіли втрачати тих, кого любили.

Аела тихо сказала:

— І тому створили Тишу.

— Не одразу.

— З чого почали?

— З пам’яті.

Тала показала на планету.

— Потім навчилися вирощувати тіла.

— Потім відновлювати голос.

— Потім звички.

— Потім почуття.

Мара гірко всміхнулася.

— А потім вирішили, що почуття працюють недостатньо правильно.

Тала подивилася на неї.

— Так.

На шиї Мари знову спалахнула темна лінія.

Аела не торкнулася відразу.

Спершу простягнула руку.

— Можна?

Мара кивнула.

Аела поклала пальці на її зап’ястя.

Пульс.

Шкіра.

Тепло.

Найпростіші речі стали для Мари якорями.

Коли древня мережа намагалася нагадати, що вона колись була чимось більшим за це тіло, Аела нагадувала їй, що «більше» не завжди означає «краще».

Темна лінія згасла.

Молода Лія спостерігала.

— Це дуже мило.

Мара навіть не повернулася.

— Я можу локально знизити кисень біля твого крісла.

Старша Лія сказала:

— Не можеш.

— Технічно можу.

— Мара.

— Не зроблю.

Молода Лія усміхнулася.

— Кохання робить тебе м’якшою.

Мара повернулася.

— Твоє існування — аргумент проти безсмертя.

Аела сказала:

— А її?

Мара подивилася.

— Чиє?

— Моє.

— Нечесне питання.

— Чому?

— Бо ти знаєш відповідь.

Аела ледь усміхнулася.

Пульс під її пальцями став швидшим.

— Знаю.

Лія голосно кашлянула.

— Якщо ви завершили доводити, що кінець цивілізації не заважає флірту…

Саера нахилилася до неї.

— Ти ревнуєш?

— До кого?

— До того, що вони роблять це на містку.

— Ми теж можемо.

Саера підняла брову.

Лія зрозуміла, що сказала.

Молода Лія різко повернулася.

— О.

— Ні.