Частина V. Мертві почали повертатися без попереднього запису

Перший мертвий повернувся о 06:12.

Другий — о 06:14.

Третій — о 06:15.

О 06:17 Мара створила окремий журнал подій і назвала його:

«Некромантія без погодження з адміністрацією».

Лія наказала перейменувати.

Мара перейменувала на:

«Незапланована біологічна реконструкція персоналу».

Лія прочитала.

— Це ще гірше.

— Але юридично пристойніше.

— Поверни першу назву.

— Уже.

О 06:19 прокинулася четверта.

О 06:21 — п’ятий.

О 06:23 капітанка Лія Арден остаточно зрозуміла, що сніданку сьогодні не буде.

Всесвіт узагалі погано поважав її графік.

Особливо останнім часом.

Коли вона вбігла до головного біологічного сектору «Аеріса», там уже було людно.

І це слово цього разу мало дуже неприємний буквальний сенс.

Уздовж живих стін розкривалися регенераційні капсули.

Одна за одною.

Прозорі мембрани розходилися, наче пелюстки.

Тепле повітря змішувалося з біолюмінесцентним туманом.

Медики бігали між новими людьми.

Іллара стояла біля центрального вузла й намагалася переконати власний ковчег хоча б повідомляти її перед черговим народженням дорослого незнайомця.

«Аеріс» не реагував.

Живі кораблі, як з’ясувалося, мали ту саму проблему, що й людські уряди:

вони дуже любили приймати важливі рішення без консультацій із тими, кому потім доведеться прибирати наслідки.

— Скільки? — запитала Лія.

Мара йшла поруч.

Її обличчя було спокійним.

Але Лія вже навчилася помічати дрібниці.

Трохи пришвидшене дихання.

Напружені плечі.

Права долоня весь час торкалася лівого зап’ястя.

Там, де вчора нова жінка перевіряла її пульс.

Лія нічого не сказала.

Поки що.

— Двадцять сім активних капсул, — відповіла Мара.

Лія зупинилася.

— Було двадцять три.

— Так.

— Ми ізолювали систему.

— Так.

— Відключили регенераційне ядро.

— Так.

— Тоді звідки ще чотири?

Мара подивилася на неї.

— Ковчег виростив нове ядро.

Лія кілька секунд мовчала.

— Він може так?

— Тепер знаємо, що може.

— Чудово.

— Ні.

— Це був сарказм.

— Я теж.

Лія потерла скроню.

Неподалік відкрилася ще одна капсула.

Медична мембрана відступила.

Всередині лежав чоловік років сорока.

Темне волосся.

Шрам на підборідді.

Обличчя Лія впізнала.

Її шлунок стиснувся.

— Ні.

Мара вже дивилася на дані.

— Хто?

Лія підійшла ближче.

Чоловік розплющив очі.

Зробив різкий вдих.

Подивився на стелю.

Потім на Лію.

Впізнання прийшло майже одразу.

— Капітанко?

Голос був той самий.

Лія відчула холод.

Юнас Гейл.

Старший механік.

Загинув під час першої сутички біля Астери.

Пробоїна технічного відсіку.

Декомпресія.

Тіло вони не повернули.

Лія особисто внесла ім’я до списку загиблих.

Підписала повідомлення родині.

Юнас сів.

— Де ми?

Медик намагався його втримати.

— Спокійно.

— Я спокійний.

— Ви щойно прокинулися.

— Я бачу.

Він подивився на Лію.

— Чому ви так на мене дивитеся?

Лія не відповідала.

Юнас насупився.

— Що?

Мара тихо сказала:

— Останній ваш підтверджений спогад?

Він перевів погляд.

— Хто ви?

— Мара.

Юнас засміявся.

— Дуже смішно.

Мара не усміхнулася.

— Останній спогад.

Він подумав.

— Технічний відсік.

Лія завмерла.

— Що там сталося?

— Тривога.

Пауза.

— Втрата тиску.

Він подивився на руки.

— Я закривав аварійний клапан.

Його обличчя змінилося.

— Потім…

Тиша.

— Потім нічого.

Лія відчула, як Юнас сам доходить до відповіді.

— Скільки? — запитав він.

Ніхто не говорив.

— Скільки часу?

Лія підійшла.

— Юнасе.

Він зблід.

— Я помер?

Запитання прозвучало дивно спокійно.

Майже буденно.

Ніби чоловік уточнював, чи перенесли його зміну на інший день.

Лія кивнула.

— Так.

Юнас дивився на неї.

Потім на власні руки.

— Це жарт?

— Ні.

— Я мертвий.

— Ти був.

— А тепер?

Лія глянула на Мару.

Мара відповіла:

— Тепер ви живі.

Юнас засміявся.

Один раз.

Коротко.

— Прекрасно.

Потім його знудило просто на підлогу.

Мара зробила крок назад.

— Надзвичайно людська реакція.

Лія глянула.

— Не зараз.

— Я мовчала б, якби мене не бризнуло.

До сьомої ранку проблема перестала бути медичною.

Стала соціальною.

До восьмої — політичною.

До дев’ятої — релігійною.

А о десятій хтось на «Едем-7» відкрив імпровізований бар із написом:

«Перший напій після смерті безкоштовний».

Лія наказала закрити.

Через десять хвилин дізналася, що бар перенесли в інший відсік.

Після цього вирішила, що в людства є механізми саморегуляції, в які капітанці краще не втручатися.

На великій оглядовій палубі «Аеріса» зібрали всіх уже пробуджених.

Тридцять двоє.

З них:

дев’ятеро мали шаблони померлих членів екіпажу;

шість — загиблих астеріан;

троє — веларі, які померли ще до втечі ковчега до Еоли;

чотири — людей, які були живі;

двоє — змішані особистості без чіткого першоджерела;

одна — молода копія Лії;

одна — нова жінка з обличчям Ейлани;