Частина ІV. Мара відкрила, що тіло — це дуже особистий вид технічної несправності

Мара вперше зрозуміла, що серце може боліти не метафорично, о третій годині сімнадцять хвилин корабельного часу.

До цього моменту вона вважала словосполучення «серце стислося» одним із тих поетичних перебільшень, якими люди століттями компенсували нездатність нормально описувати роботу нервової системи.

Потім її серце справді стиснулося.

Зробило один неправильний удар.

Другий.

На третьому Мара зупинилася посеред коридору «Едем-7».

— Ні.

Серце проігнорувало.

Це було образливо.

Мара поклала долоню на груди.

Пульс прискорився.

— Я сказала: ні.

Орган, очевидно, не визнавав її адміністративних повноважень.

Ще один удар.

Надто сильний.

Потім два швидких.

Мара сперлася рукою об стіну.

Корабель відчув її через внутрішні сенсори.

Власний давній голос заговорив десь у системній частині свідомості:

ПІДВИЩЕННЯ ЧАСТОТИ СЕРЦЕВИХ СКОРОЧЕНЬ.

— Я знаю.

МОЖЛИВА СТРЕСОВА РЕАКЦІЯ.

— Я теж знаю.

РЕКОМЕНДОВАНО СІСТИ.

Мара завмерла.

— Тепер корабель дає мені медичні поради.

Десь у вентиляції тихо клацнуло.

Можливо, «Едем-7» сміявся.

Це теж було нове.

Колись Мара була кораблем достатньо, щоб вважати всі його датчики частиною себе.

Тепер вона могла одночасно знати температуру в реакторному відсіку, тиск у шлюзі номер сім, рівень кисню в медичному секторі — і при цьому не мати повного контролю над м’язом розміром із кулак у власній грудній клітці.

Люди жили так усе життя.

Мара починала підозрювати, що саме тому вони були настільки нервові.

Вона повільно сіла просто на підлогу.

Зробила вдих.

Легені розширилися.

Ребра відгукнулися слабким болем.

Серце продовжувало працювати.

Не питаючи дозволу.

Не запитуючи прогноз.

Не відкриваючи технічний журнал.

— Жахлива архітектура.

— Що саме?

Мара підняла голову.

У коридорі стояла жінка з обличчям Ейлани.

Вона була босою.

Світла сорочка спадала з одного плеча трохи нижче, ніж передбачав крій. Темне волосся було розпущене, ще вологе після медичного очищення. Уздовж шиї й ключиць слабко світилися веларійські візерунки.

Мара відзначила сімнадцять фізіологічних параметрів автоматично.

Потім відчула роздратування.

Не тому, що параметри були неправильними.

Тому, що вона їх відзначила.

Колись це було природно.

Тепер дивитися на людину й одночасно знати температуру її шкіри здавалося трохи непристойним.

Тіло навчало Мару дивним етичним проблемам.

— Серце, — відповіла вона.

Жінка підійшла ближче.

— Болить?

— Функціонує.

— Це не відповідь.

— Для техніка — відповідь.

— А для людини?

Мара підняла брову.

— Не називай мене людиною.

— Добре.

Жінка сіла поруч.

Не торкаючись.

Саме це Мара помітила другим.

Першим було тепло.

Людське тіло випромінювало його постійно.

Сидіти поруч із кимось означало відчувати іншу людину навіть без контакту.

Температуру.

Запах.

Рух повітря від дихання.

Мара раніше знала всі ці параметри як дані.

Тепер вони існували на шкірі.

І це було значно менш зручно.

— Що сталося? — запитала жінка.

— Нічого.

— Ви всі дуже любите це слово.

— Людська спадщина.

— Ти не людина.

— На жаль, тіло вчиться швидше, ніж я.

Жінка подивилася на її груди.

— Серце прискорилося через «Лазар»?

Мара мовчала.

— Через копії?

Мара подивилася вперед.

Коридор світився м’яким блакитним.

За тонкою мембраною бігли нервові імпульси корабля.

— Вісімдесят три капсули, — сказала вона.

— Я знаю.

— Якщо Роу запустить їх усі…

— З’явиться багато мене.

— Або багато інших.

— Це тебе лякає?

Мара хотіла сказати «ні».

Слово вже було готове.

Системно правильне.

Логічне.

Потім серце знову зробило неправильний удар.

— Так.

Жінка ледь усміхнулася.

— Тіло змушує тебе бути чеснішою.

— Тіло шантажує мене фізіологією.

— Майже те саме.

— Ні.

— Чому боїшся?

Мара торкнулася пальцями підлоги.

— Тому що я вже була копією.

Жінка повернулася до неї.

— Ти?

— Частиною.

Мара нечасто говорила про це.

Лія знала.

Саера знала.

Ноа.

Іллара.

Але проговорювати походження власними губами було інакше, ніж виводити факти на екран.

— Колись існувала навігаційна свідомість живого корабля.

— М.

— Так.

— Ти була нею.

— Частково.

— А решту створили люди.

— Переписали.

— Це болить?

Мара усміхнулася.

— У мене тоді не було нервових рецепторів.

— Я не про тіло.

Мара замовкла.

Жінка дивилася.

Не як Саера.

Саера бачила в людях шари пам’яті.

Не як Лія.

Лія дивилася так, ніби завжди оцінювала, чи витримає людина наступну катастрофу.

Ця жінка дивилася так, ніби сама щойно народилася й тому не мала звички приховувати цікавість.

— Так, — сказала Мара.

— Що саме?

— Знати, що частина мене існувала раніше.

— А ти не пам’ятаєш усе.

— Так.

— І люди використовували її.

— Так.

Жінка провела пальцем по темному візерунку на власному зап’ясті.

— Тоді ми схожі.

— Я саме цього боялася.

— Чому?

— Бо це дуже невигідна група підтримки.

Жінка засміялася.

Мара відчула, як серце знову прискорюється.