Частина ІІ. Саера отримала минуле назад і не знала, куди його поставити

Саера прокинулася від чужого спогаду.

Не від звуку.

Не від тривоги.

Не від дотику.

Від запаху.

Холодні квіти.

Волога кора срібних дерев.

Озон після далекої грози.

І шкіра Ейлани, на якій завжди залишався слабкий аромат гірких плодів із північних садів Астери.

Саера розплющила очі.

Стелі не було.

Над нею тягнулася напівпрозора мембрана гостьової каюти «Едем-7», крізь яку проступали м’які сині лінії корабельної нервової системи.

Не Астера.

Не холодний сад.

Не минуле.

Поруч спала Лія.

На спині.

Одна рука лежала над головою, друга — поверх ковдри.

Обличчя було розслаблене настільки, наскільки взагалі могло бути розслабленим обличчя жінки, яка останні місяці прокидалася або від аварійної тривоги, або від повідомлення, що людство знову знайшло новий спосіб стати загрозою для Всесвіту.

Саера лежала нерухомо.

І слухала.

Серце Лії билося рівно.

Власне серце — трохи швидше.

Зв’язок між ними був закритий.

Добровільно.

Так було правильно.

Так вони домовилися.

І саме тому Саера точно знала: те, що щойно відчула, не прийшло від Лії.

Вона знову вдихнула.

Запах зник.

Залишився тільки стерильний аромат повітря «Едем-7», слабкий металевий присмак регенераторів і Лія.

Саера заплющила очі.

Лія пахла інакше.

Тепліше.

Земніше.

Як тканина після сонця, як шкіра після тренування, як гіркий напій, який люди чомусь вживали одразу після пробудження, хоча його смак нагадував Саері відвар із кори, яким на Астері лікували кишкових паразитів.

Лія ворухнулася.

— Якщо ти ще раз так голосно думатимеш, я почну вимагати окрему каюту.

Саера завмерла.

— Зв’язок закритий.

— Не потрібен зв’язок.

Лія не відкрила очей.

— Ти перестаєш дихати, коли нервуєш.

— Я дихаю.

— Ти робиш паузи між вдихами.

— Це нормальна фізіологія.

— Тридцять секунд?

Саера подивилася на неї.

— Ти рахувала?

— Я капітанка. Я рахую все, що може вбити екіпаж.

— Моє дихання входить до списку загроз?

— Останнім часом — так.

Лія нарешті відкрила очі.

Кілька секунд вони дивилися одна на одну.

Саера відчула звичне тепло.

Не через ментальний зв’язок.

Просто від погляду.

Це досі дивувало.

До знайомства з людьми вона вважала очі недосконалим інструментом комунікації. Вони передавали надто мало інформації, легко брехали і не дозволяли відчути справжній стан співрозмовника.

Потім з’явилася Лія.

І виявилося, що одна людина може мовчки повідомити поглядом одразу приблизно сімнадцять різних речей, серед яких найчастіше були:

«Я втомилася».

«Не починай».

«Я все одно зроблю по-своєму».

І останнім часом дедалі частіше:

«Підійди ближче».

Саера підвелася на лікті.

— Вона мені снилася.

Лія завмерла.

Сон зник з її обличчя миттєво.

— Ейлана?

— Так.

— Через зв’язок із нею?

— Не знаю.

Лія сіла.

— Прекрасно. Наше улюблене слово.

— Ти зараз саркастична?

— Я щойно прокинулася. Це базова функція.

Саера відвела погляд.

Лія торкнулася її руки.

Не ментально.

Просто пальцями.

— Що ти бачила?

Саера мовчала.

— Якщо не хочеш говорити…

— Холодний сад.

Лія чекала.

— Той самий?

— Так.

— Перед її смертю?

Саера похитала головою.

— Значно раніше.

Пам’ять повернулася так різко, що вона майже знову відчула холод під ногами.

Ейлана стояла між срібними деревами.

Молодша.

Усміхнена.

Ще без шраму біля лівої брови.

В руках тримала плід, розділений навпіл.

Одну половину простягнула Саері.

— Вона сказала мені, що я надто серйозна.

Лія підняла брову.

— Розумна жінка.

Саера подивилася на неї.

— Я можу зараз піти.

— Ні.

— Тоді поводься гідно.

— Ми знайомі достатньо довго, щоб ти не ставила нереалістичних вимог.

Саера ледь усміхнулася.

Потім усмішка зникла.

— Я не пам’ятала цього моменту.

Лія стала серйозною.

— Взагалі?

— Ні.

— А тепер пам’ятаєш.

— Так.

— Можливо, її присутність активує старі спогади.

— Можливо.

Лія вагалася.

— Або це її спогад.

Саера відчула холод.

— Не кажи так.

— Я мушу.

— Чому?

— Бо якщо між вами є якийсь канал передачі пам’яті, нам треба знати.

Саера відсунулася.

— Ти все перетворюєш на проблему безпеки.

— Я капітанка.

— Ти також жінка, яка ревнує.

Лія замовкла.

Потрапляння було точним.

Саера майже пошкодувала.

Майже.

Лія повільно сказала:

— Так.

Без захисту.

Без сарказму.

Просто так.

Саера не очікувала.

— Я ревную, — продовжила Лія. — Це незручно. Нелогічно. І особливо принизливо, враховуючи, що формально моя суперниця померла багато років тому, а тепер, можливо, частково воскресла з сімнадцятьма відсотками моєї ДНК.

Саера опустила очі.

— Це справді звучить погано.

— Дякую.

— Я не це мала на увазі.

— А я саме це.

Лія провела рукою по волоссю.

— Але мої ревнощі не змінюють того, що нам треба зрозуміти, що вона робить із твоєю пам’яттю.

— Вона нічого не робить.

— Ти не знаєш.

— І ти не знаєш.

— Саме тому я хочу перевірити.

Саера різко встала.

— Тобі завжди треба перевірити.

Лія подивилася на неї знизу.

— Що це означає?